Про погане на Поділлі майже не говорять. Можливо, даються взнаки два свята, що останніми тижнями прогриміли тут, — День міста та 75 років із дня заснування області. Проте хмельничани мають й інші радості — книжки, виставки, інтернет-проекти... Не задоволені лише відсутністю гарячої води.
Людмила ЗАДОРОЖНА, директор Хмельницького обласного художнього музею:
— Останнім часом атмосфера у нашому місті загалом та в музеї зокрема дуже радісна, бо ми відзначали два свята поспіль — 75-річчя створення області, а через тиждень — День міста. До цих подій ми відкрили виставку творів талановитої хмельницької художниці Людмили Мазур, яка, на жаль, відійшла у небуття. Також представили збірку репродукцій цих творів. За своє нетривале життя Людмила Мазур зробила дуже багато для культурного та мистецького іміджу Хмельниччини в Україні та за її межами як головний художник обласного центру та, передовсім, як непересічна творча особистість. Людмила Мазур працювала у техніці витинанки, зробивши цей вид народного мистецтва станковим і сучасним. У своїх роботах вона розробляла закорінені в історії праукраїнства традиції та обряди. У них можемо побачити захоплення майстрині людським феноменом, роздумами над місцем і сенсом буття індивіда. Загалом постать Людмили Мазур знакова для Хмельниччини. А ще дуже зігріває душу те, що до організації та проведення виставки долучилися молоді співробітники, які не так давно прийшли до нашого музею. І я радію від того, що у всьому відчувається їхній інтерес до музейної справи, що вони сприйняли музей як місце, де можна активно реалізовувати свої ідеї, впроваджувати нові цікаві форми музейної роботи, що приваблять відвідувачів. Радію, що з’являється молоде покоління творчо налаштованої інтелігенції, якому не байдужа власна історія і культура.
Світлана ШЕМЧУК, старший науковий співробітник Хмельницького обласного художнього музею:
— Найкраще, що останнім часом сталося в моєму житті, — мій син закінчив університет. Подія бажана і довгоочікувана. Я отримала велике задоволення, тримаючи диплом у руках. У житті поганого, на жаль, більше, ніж хорошого. Але гіршого, ніж відключення гарячої води на понад місячний термін, по-моєму, бути не може. Коли на вулиці якраз стало холодно. Це нонсенс! І це не відносно мене особисто, не відносно нашого міста, а відносно всієї держави. Чого ми на сьогоднішній день не маємо? Та майже всього не маємо! На свята — на День Незалежності, День міста — гарячу воду, щоправда, дали. Виходить, вона лише по святах? Що ж, будемо чекати Різдва!
Денис КРИГА, футбольний оглядач:
— Інтернет-проект ufootball.com.ua — твій український футбол, який я з друзями запустив минулого року, набирає обертів, і це мене радує. Це перший в Україні спеціалізований стовідсотково україномовний інтернет-сайт про український футбол. Проект не має аналогів в Інтернеті, бо інші або не є україномовними, або не висвітлюють так широко весь спектр українського футболу. Найбільше досягнення — відвідуваність за 2012 рік з 1 січня по сьогоднішній день виросла втричі та зараз становить близько двох тисяч унікальних користувачів за добу.
Василь ГОРБАТЮК, директор Хмельницького обласного літературного музею:
— Нарешті вийшла книжка, над якою я працював майже десять років. Це документальний роман про юних борців за свободу України, за її державність, які піднялися на цю боротьбу в повоєнні роки — у кінці 1940-х — на початку 1950-х. Вони — шість хлопців і одна дівчина — створили підпільну антирадянську організацію, яка діяла в селі Женишківці Віньковецького району. Потім на них випадково вийшла підпільна мережа організації українських націоналістів. Двоє женишківців — Віталій Мельник і Володимир Паюк — пішли в це підпілля. Володимира Паюка схопили і засудили до страти. Він 40 днів чекав у камері смертників, але потім йому страту замінили на 25 років ув’язнення. А Віталій Мельник загинув у бою з енкаведистами 7 липня 1951 року. Сам роман я писав упродовж 2003—2006 років, але пошуки місця загибелі, обставин забрали в мене ще шість років. Я їздив, шукав це місце, залучав людей. І я знайшов його — в селі Ожегівка Володарського району Київської області. Там знайшлися свідки, які бачили і цей бій, і його самого ще живим. Там на місці загибелі поставили пам’ятний знак. Туди я їжджу вже три роки поспіль.
Віктор БЕРНАДСЬКИЙ, директор Хмельницького музичного училища імені В. Заремби:
— У нас дуже радісна подія — окрім того, що мали днями професійне свято (1 жовтня — День музики), ще цього року минуло 50 років від випуску перших студентів. Серед наших нинішніх педагогів є двоє з того першого випуску. Ми плануємо організувати звітний концерт музичного училища, куди запросимо всіх із першого випуску, серед яких народний артист України Володимир Дідух, заслужений діяч культури Цезар Зюлковський. Приїдуть наші випускники з Америки. Плануємо випустити книжку про історію училища, невеличкий документальний фільм. А наступного року маємо іншу дату — 55 років від дня заснування. Повно приємних турбот! Губернатор обіцяв на наступний рік перевести нас у новий щойно побудований корпус. Це дасть можливість розширити наші права. Ще 10 років тому підписали договір із Львівською музичною академією про те, що ми могли б відкрити філіал на базі училища. А в перспективі хочемо стати інститутом!
Зоя ДІДЕНКО, голова Хмельницької міської організації Товариства української мови імені Т. Шевченка «Просвіта»:
— Рік 2012 ознаменовано у моєму особистому житті дуже значною духовною подією. Так мене Господь благословив, що вшосте я відвідала Святу Землю і цілий тиждень жила в Єрусалимі. І це були незрівнянні сім днів, бо там зустріла Великдень. Передати ці відчуття словами неможливо, бо цього дня настільки підноситься людських дух, що реально зримо відчуваєш присутність Бога, ніби ще зовсім трохи, і Він візьме у свої обійми. Для мене як християнки, українки було дуже приємно зустріти там людей з України. І до сліз мене вразило, що люди були у вишиванках, з українськими прапорцями. І я вкотре переконалася, що Україна не вмерла і не вмре. Якщо з Україною Бог, то хто може бути проти неї? Що може бути краще за усвідомлення того, що нам БУТИ! Я переконана, що все більше українців відчувають Україну в собі. Я бачу це в народному домі «Просвіти». Я щаслива, бо моя громадська діяльність теж ознаменувалася хорошими подіями. І найперше те, що з допомогою дуже достойного чоловіка ми здійснили свою давню мрію і одну із кімнат народного дому «Просвіти» облаштували як виставкову залу. Як добре, що в нашій державі є ще люди, які люблять Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своєї кишені! І тепер всі відвідувачі народного дому починають огляд із кімнати арт-терапії. Ми будемо лікувати мистецтвом!
