У післямові до крику душі Віктора Левінштейна («Імпотенціал», «День» №107 за 16 червня ц.р.) було висловлено побажання отримати більш оптимістичний, ніж щойно згаданий, матеріал про стан і перспективи розвитку вітчизняної економіки. На превеликий жаль, виконати це прохання особисто мені не до снаги. Навпаки — до суму, що міститься в «Імпотенціалі», додам і дещицю власного. Зокрема, хочу поміркувати над деякими причинами скочування української економіки у прірву.
1992 року Україна, образно кажучи, підняла шлагбаум на своїх кордонах, зробивши практично безперешкодним ввезення в країну товарів та продуктів іноземного виробництва. Наша соціалістична на той час, неповоротка, з надзвичайно слабкою реакцією на попит споживача, неконкурентоздатна економіка напряму зіткнулася з капіталістичною, ринковою, з миттєвою реакцією на попит, потужною економікою розвинених країн. Це одна з двох, як на мене, найголовніших причин тих наслідків, що отримала й досі має країна: по-перше, Україну з блискавичною швидкістю заполонили закордонні товари; по-друге, як зазначає В. Левінштейн, «опустіли заводи»; по-третє, людський інтелект та золоті руки перестали бути будь-кому потрібні; по- четверте (і це найтрагічніше), психології громадянина було завдано нищівного удару — на ті товари, що наша промисловість ще продовжувала виробляти, покупці просто перестали звертати увагу. Вітчизняний товар у їхній свідомості перестав існувати, і у людини виробився комплекс меншовартості — ми ні на що не здатні, крім того, щоб усе везти «звідти». А це вже — колапс свідомості творця й формування свідомості нікчеми, споживача, жебрака.
Друга причина нашого падіння — пограбування. У ті часи, коли розпадався СРСР, 400 мільярдів радянських рублів було конвертовано у тверду валюту й вивезено за межі конаючої імперії. Двадцять відсотків від тієї суми належало Україні... Хто за це відповів?
Чи можна було усьому цьому запобігти, не дозволити нас ошукати й створити умови для нашого подальшого розвитку, входження України до числа найрозвиненіших держав світу? Вважаю, не лише можна, а й конче потрібно було.
Згадайте, шановний читачу, кінець 80-х — початок 90-х років і подивіться на те, що маєте у своїй квартирі чи будинку зараз. Чого з побаченого вами тоді ми не виробляли? Та виробляли геть усе, що потрібно було для широкого вжитку. А до того ж — ракети, літаки, кораблі, деякі моделі автомобілів та комбайнів, трактори, верстати, прилади, обладнання, будівельні матеріали, добрива, засоби захисту рослин і багато- багато іншого...
Кошти, що отримували від продажу цих товарів, йшли на виплату зарплат, пенсій, стипендій, на розвиток нашої економіки, науки, освіти, культури. Але через оту недолугу планово-економічну систему використовувались вони вкрай неефективно, тому й наша економіка була набагато слабшою від економік розвинених країн. Що з усією очевидністю й виявилося тоді, коли їй довелось зійтися у двобої з економікою цих країн. Результати цього зіткнення частково наведені віце-президентом УСПП Володимиром Рижовим («День» від 14.06 ц.р.) . Ці дані просто приголомшують: за 1998 рік податків від легкої промисловості країна отримала загалом приблизно 30 мільйонів доларів, а вивезене з України після продажу завезених товарів цієї ж промисловості близько одного мільярда доларів!!! І такі збитки ми маємо лише в одній галузі!
Наші гроші зараз працюють не на українську економіку, науку, освіту, культуру, не на наших громадян, не на Українську державу. Десятки мільярдів вивезених з України доларів працюють на інші країни, а ми стоїмо навколішках перед міжнародними фінансовими структурами, вимолюючи кредити, повертати які доводиться з відсотками, а реформувати економіку — за їхніми вказівками.
Проблему потрібно було вирішувати по-іншому: одразу після набуття нашою країною незалежності й на перших етапах переходу до ринкової економіки слід було будь-що захистити внутрішній ринок від зовнішньої товарної експансії і на певний строк заборонити імпорт тих товарів та продуктів, які ми спроможні були виробляти власними силами. Для цього слід було тимчасово зберегти механізм зовнішньоторговельної діяльності радянського зразка, доручивши здійснення імпортних операцій державній установі (наприклад, Міністерству зовнішньоторговельної діяльності), щорічно виділяючи їй таку суму валюти, щоб це не завдавало шкоди вітчизняній економіці. Паралельно слід було налагоджувати випуск тих товарів, які доцільно було виробляти в Україні, а не імпортувати (як, приміром, зараз на Одещині починають відродження вирощування бавовни, аби не закуповувати її в Узбекистані). За такої постановки справи, кошти, які ми мали, не осідали б у закордонних банках, а використовувалися б для виробництва вітчизняного продукту.
Необхідну валюту можна було б отримувати від експорту продукції власного виробництва. Звичайно, багато товарів, що вироблялися нашою промисловістю, значно поступалися якістю закордонним, і на деякі з них постійно відчувався гострий дефіцит. Але з набуттям незалежності нам слід було б не відкривати кордони для ввезення товарів іноземного виробництва, а запроваджувати в країні ринкову (а не мафіозну) економіку, визначальними ознаками якої є приватна власність, свобода підприємця від диктату держави й конкуренція. Так, довелося б змиритися з тим, що деякий час ми мали б гірші, ніж у розвинених країнах, телевізори, магнітофони, автомобілі, взуття тощо. Але тимчасовий захист внутрішнього ринку, конкуренція, заснована на приватній власності й невтручання держави у справи підприємця, а до того ж — прийняття розумного податкового законодавства, створення привабливого для вітчизняного і закордонного інвестора інвестиційного клімату, унеможливлення вивозу капіталів за межі країни й мали стати засадничими умовами для розвитку нашої економіки й держави в цілому. Не маю сумніву, що якби так свого часу було зроблено, то вже сьогодні ми мали б і високоякісні товари вітчизняного виробництва, і гроші, за які ці товари мали б можливість купувати, і робочі місця, де ці гроші заробляли б, і кордони для імпортних товарів поступово відкривали б. Адже чого-чого, а світлих голів і золотих рук нам ніколи не бракувало.
В аграрному секторі потрібно було одразу будувати в країні сільське господарство фермерського типу. Бо, як засвідчує світовий досвід, саме такий спосіб господарювання є найефективнішим, а дбайливішого від фермера господаря землі — не знайти.
Тепер викладу своє бачення того, чи допоможуть нам розвинені країни, й чи бажають вони це робити. На мою думку, вони хочуть, аби ми були цивілізованими й розвиненими. Але лише до певної міри! Бачити нас рівними собі, мати гідного конкурента вони аж ніяк не бажають! І робили, роблять і надалі робитимуть для цього усе можливе. Про це свідчить історія з літаком АН-70. Така сама доля (не маю у цьому жодного сумніву) спіткає й наш танк: Туреччина не наважиться віддати перевагу нашій, кращій за німецьку, бойовій машині. Це був би прямий виклик НАТО, членом якого є ця країна. А хіба не задля того, аби тримати нас у «певних рамках», нас примусили відмовитись від ядерної зброї та стратегічних ракет? Нас побажали у військовому відношенні зробити слабшими, ніж ми були на момент набуття незалежності, й уповільнити наш науково-технічний розвиток. І у цьому був зацікавлений не лише Захід, а й «старший брат». Цілком згодний з думкою члена-кореспондента НАН України Бориса Гриньова («День» від 22.07 ц.р.) : «Держава набрала кредитів із Заходу (чи не з тих мільярдів, які були вивезені з України? — Ю.С. ), виплатити їх вчасно не може й грузне в кредитах далі. Це й потрібно Заходу, бо там очікують мати на задвірках Європи неагресивну країну як споживача їх масової «продукції», так і джерела дешевих сировини, рук і умів».
Коли Україна щойно здобула незалежність, у нас було що реформувати й що підняти до світового рівня — промисловість, сільське господарство, науку, освіту, культуру, медицину тощо. Deutsche Bank вважав, що у нас були найкращі серед республік колишнього СРСР стартові умови для переходу до ринкової економіки. Якби ми з розумом скористалися тим, що нам залишилося після розпаду СРСР, то мали б абсолютно усі можливості піднятися до рівня найрозвиненіших країн, які визначають шляхи прогресу людства. Зараз від тієї матеріальної бази залишилися «самі кісточки», а громадська свідомість і громадська мораль зазнали деградації. Ось чому я з великою часткою скепсису дивлюсь у наше майбутнє. Але як добре було б, якби я помилився.
