Одна моя студентка-марокканка, одного погляду на яку досить, аби уявити, як виглядають гурії в раю, зойкнула від непідробного жаху, схопившись рученятами за личко, коли почула, що ані в рай, ані в Бога її викладач не вірить. Така відповідь на студентське запитання була тим більш для неї несподіваною, оскільки протягом всієї лекції я палко і досить переконливо доводив, що іслам є найдосконалішою релігією з усіх існуючих та навіть можливих. А втім, тут все просто: якщо я, разом з багатьма іншими, був вихований в культурі радянсько-атеїстичній — і це наша біда, а не провина, — то стверджувати, що я вірю в Бога, а тим більше доводити це старанним виконуванням релігійних обрядів (як це роблять численні «свічники-подсвечники») є абсолютним блюзнірством. Хрестоматійне «з Савла в Павла» є чудом Господнім, а дива Свої Всевишній нині не розкидає так, як бісер. Славетна формула credo, quia absurdum («Вірую, тому що абсурдно») допускає обернення: Тертуліан знав, що Бога нема, проте вірив в це; я знаю, що Бог є, але не вірю в це.
Віра — це, з одного боку, як матір і батьківщина. Дитина, народжена на території Сполучених Штатів, стає громадянином саме цієї країни так само невідворотно, як виходить з лона саме цієї матері, навіть якщо породілля опинилась у «землі обітованній» контрабандно. Від хрещення, на яке прирікають недієздатне немовля його батьки та країна, також не можна відмовитись. Навіть якщо українців і не хрестити (як було з більшістю за радянських часів), вони все одно залишаться православними. Просто за фактом народження в православній за історією та традиціями країні. Тому я, скажімо, є православним.
У праві є поняття казусу. Так називають подію, настання якої не викликане виною особи, що, як правило, виключає відповідальність за правопорушення. В цьому розумінні народження людини є юридичним казусом, адже ця подія не є свідомим вибором (від кого та де народитися) народжуваного. Недарма кажуть, що батьків та батьківщину не обирають. Втім, легко змінюють. Очевидна казуальність факту народження створює правові підстави — з набуттям особою свідомої дієздатності — для можливої зміни батьків, громадянства і — віри.
Гарних батьків не змінюють. Якщо тікають з країни, значить, щось негаразд з країною. Церква, що втратила половину пастви, має реформуватися. І навіть зрозуміло, в якому напрямку — в напрямку вміщення церкви у кордони держави, що повністю відповідає традиціям грецької ортодоксальної церкви (на відміну від екстериторіальності церкви римо-католицької). Тут нема про що дискутувати; православна церква є атрибутом світської держави так, як, скажімо, прапор: хоча всі розуміють, що часи, коли корогва (стяг, штандарт) допомагала консолідувати маси під час битв, пройшли і вороття не матимуть, хто ж відмовлятиметься від прапора (або використовуватиме чужий)?
З другого боку, віра схожа на рідну мову. Рідну мову, яка є наслідком не природного народження, а культурного виховання, не можна втратити в принципі, навіть якщо людина раптом оніміє. Рідна мова — це мова внутрішнього діалогу з самим собою, і байдуже, якою мовою я спілкуюся з іншими. Віра справжня і вічна — це внутрішній, інтимний діалог людини з Богом, і байдуже, закликає мене до нього (та до Нього) дзвіниця чи мінарет, осіняю я себе хрестом чи п’ять разів на день здійснюю намаз, а то і взагалі атеїстично «мовчу» (не відправляю культу). Тому дійти до Бога шляхом дискусії, як це пропонує Володимир Гудзь («День», №59 від 30.03.2002) , — це абсолютна нісенітниця. Автор, мабуть, переплутав конвенціональну (відносну) наукову істину, яка цілком досяжна шляхом домовленості між членами наукового товариства (див. славнозвісну книжку Томаса Куна «Структура наукових революцій»), та абсолютну Істину, вона ж істинна Віра, заради якої великий мислитель Кант був вимушений обмежити розум. Як дискутувати, якщо розум — обмежений?
