Прелімінарно, попереджаючи якісь непотрібні запитання, скажу: завжди був і залишаюся на боці російсько-імперської агресії. І під час збройного придушення угорського повстання за Імре Нодя, і через 12 років наїзду на відому «Празьку весну», і коли у Польщі генерал Ярузельский з його москвоорієнтованою комуністичною клікою розправлялися з відомою «Солідарністю»... І тоді, й тепер імперські наїзники політично програли. Європейський та американський цивілізований світ не з ними.
Провчити норовливу Грузію й особисто її лідера М. Саакашвілі, а може, у першу чергу «помаранчеву» Україну — таким був і залишається, принаймні поки що, план московських імперців. Їх можна було своєчасно зупинити, якби Захід належно зреагував на травневу заяву В. Путіна у 2005 р., котрий назвав розпад СРСР «найбільшою трагедією ХХ століття». Демократичний Захід, на жаль, скромненько промовчав... Вашингтон застряг у своїх проблемах: спочатку в Іраку, відтак у Афганістані, не знає, що робити з ядерними амбіціями Тегерану, як зміцнити безпеку Ізраїлю. Про Європу забув, очевидно вважаючи, що «все там добре». А мав би зауважувати, що Євросоюз поволі роз’їдають внутрішні суперечності й проблеми, і що головне — євроатлантична солідарність. Москва уже заявляла, що ОБСЕ застаріла, і потрібні на континенті нові, вигідні для Росії механізми.
Про гарантії безпеки і непорушності кордонів України, які дали Києву світові потуги взамін на відмову нашої держави від ядерної зброї, вже тривалий час чомусь мовчать. А такі гарантійні заяви слід би поновити передусім Вашингтону, Лондону, Парижу, які говорять про прихильне ставлення до Української держави, її демократичного розвитку та європейської орієнтації.
На масовому мітингу у Тбілісі, стоячи поруч із Саакашвілі, Ющенком, керівниками балтійських республік, польський президент Лех Качиньський попередив: «Сьогодні Грузія, а наступною може бути Україна...» Не думаю, щоб сценарій був той самий, хоч мета не зміниться. Інакшість полягає в тому, що Кремль уже має в Україні досить численну «п’яту колону» (на що вказувалося неодноразово) та своїх сателітів, навіть у керівництві окремих наших партій. Про це треба вголос говорити людям, а не мимрити щось незрозуміле. Часом прикриваючись якимись неокресленими «національними інтересами», а фактично інтересами власними.
Всі говорять про потребу робити висновки з грузинського уроку. Так, висновки потрібні, й то негайні. На думку багатьох українців (я та мої друзі цілком приєднуємося до них), на державному рівні необхідними кроками є: зміцнення єдності українського суспільства — єдності понад партійними поділами; залучення до цього наших бізнесових верств, адже ніхто з них, напевно, не хоче повторити сумну долю Ходорковського. Далі потрібно було б збільшити фінансування української армії та військово-морських сил; зміцнити, а мабуть, і реорганізувати розвідувальні та контррозвідувальні служби, їхні зв’язки із західними спецслужбами дружніх нам країн. А ще потрібно протидіяти наданню громадянам України другого громадянства — цього не дозволяє наша Конституція. І звичайно ж, необхідно вирішити питання про статус тимчасового перебування на території України частини Чорноморського флоту РФ та спонукати наших російських партнерів на переговорах до узгодження усіх офіційно неузгоджених питань та нових проблем, котрі ставлять під загрозу суверенітет і безпеку нашої держави й народу.
Власне, ці справи треба ширше обговорювати в українському суспільстві.
