Ми живемо в непростий час. Одні активно займаються реформуванням нашої Конституції, інші — чинять спротив таким реформуванням і готові у будь-який момент закликати нас собі на поміч, щоб зорганізувати народний спротив. У верхах чубляться вже не перший рік. Одні творять, інші переробляють. Але чому? Чому такі малоефективні результати роботи в «архітекторів» нашого щастя? Спостерігаючи не один рік за роботою Верховної Ради, часто ловлю себе на думці, що не такі вони вже там надто мудрі та доброзичливі до нас, відокремились від простого люду фінансовими та іншими бар’єрами і «варяться» у власному соку. А нам унизу здається, що ось виберемо вже кого треба, і приймуть вони там мудрі рішення, і заживемо ми тоді добре. Але, мабуть, це міф, а тому надіятись на подарунок долі зверху — марнування часу.
Зараз мені часто доводиться чути важкі зітхання наших людей: от якби на Сході і на Півдні України були справжні патріоти, ми б голосували «так, як треба», і було б у нас все інакше. Народ у нас нормальний — і на Сході, і на Заході, і на Півдні України. Тільки потрібні партійні лідери, які б мали досвід і уміння будувати свою політику, виходячи з сучасних реалій. Україна як держава у нас є, є й зародки ринкової економіки, люди хочуть одного — нормального, достойного життя. От би нашим партіям і позмагатись у впровадженні та реалізації того, що хочуть люди, в реальне життя. А то чомусь виявляється, що тільки на словах їхня робота зводиться до вболівання за людей.
Хочу навести один приклад із власного життя. У 1995 році я був на роботі у Москві. Після багатьох дискусій з корінним москвичем він мені сказав: «Степан, я сделал вывод, что украинцы — это те, которые живут на Украине, разговаривают по-украински и любят Украину, а хохлы — это те, которые живут на Украине, не говорят по-украински и не считают себя украинцами». Цей висновок зробив громадянин Росії з рівнем середньої освіти, то чому ж такі висновки не можуть зрозуміти наші депутати й чиновники різних рівнів, які не говорять українською, але дуже люблять грати на національних відчуттях, замість того, щоб займатись злободенними проблемами життя.
У нас є держава, є закони (якісь з них добрі, якісь — не дуже), є багато партій, які повинні повсякденно брати участь у житті держави, а не заявляти про себе тільки під час виборчих кампаній. Тому так довго буксує Україна, як автомобіль у піску. Тож і напрошується аналогія: у кабіні того автомобіля сидять можновладці, а люди ходять по піску і не знають, що з тою державною машиною робити, як її виштовхнути на нормальну дорогу, коли за руль хапаються всі підряд, а вести не вміють. Тільки час від часу чути голоси з того автомобіля: попхайте нас, а вже як виїдемо на тверду дорогу, тоді вам легше буде йти за нами. Але, на жаль, ніхто з того автомобіля не хоче вийти, стати поряд з людьми і разом штовхати той автомобіль. Може, тоді б керманичі нарешті зрозуміли, що краще буде, якщо вони домовляться між собою, залишать у кабіні найкращого водія і всі разом попхають. А коли вже випхають, то будуть тримати за рулем такого водія, який би вже більше не тягнув той автомобіль ані у пісок, ані у багнюку, бо інакше люди будуть змушені витягти з-за руля того несвідомого водія. Не можемо ж ми вічно штовхати автомобіль з національно несвідомими пасажирами. Час вже вирулювати на тверду дорогу!
