Нещодавно біля стін Верховної Ради зібралися люди, щоб висловити своє ставлення до нового податкового кодексу, який обговорюють парламентарі. Їхні вимоги — відновити виробництво, зняти перешкоди на шляху розвитку малого і середнього бізнесу. Впадає в очі й плакат такого змісту: «Об’ява. Шукаємо нову молоду відповідальну владу, яка будуватиме сучасні підприємства, європейські шляхи, втілюватиме передові технології та любитиме свою країну. Український народ».
Так, вміють у нас люди коротко й стисло скласти свої влучні оцінки. І політика як мистецтво управління державою має свої вимоги. Не всіх зустрічає з розкритими обіймами. Яскравий приклад — Майдан. Люди захищали свій вибір, проте цього не зрозуміли ті, хто стояв на трибуні, бо невдовзі на відповідальних посадах вони виявили політичну незрілість та убогість мислення. Тому привели до влади своїх опонентів, розчистивши перед ними дорогу й віддавши їм усю повноту влади. Однією з причин такого неймовірного повороту називають відсутність контролю. Але якого?
Вивчаючи державотворчі процеси в усіх країнах, відомий історик Річард Пайпс назвав ХХ століття добою націоналізму. У цьому його підтримують й інші вчені. Адже у світі немає жодної країни, збудованої не на національній ідеї. Навіть США з їхньою величезною кількістю людей з різних континентів, що є зразком поліетнічної держави, мають свою національну ідею. Всім відоме шанобливе ставлення американців до власних національних символів, видатних людей, грандіозні й повсюдні святкування визначних подій їхньої історії.
У нас же все склалося інакше. Минає двадцятиріччя незалежності й є нагода підбити деякі підсумки. Патріотичне піднесення, надії та очікування початку 90-х років поступово почали згасати, бо люди пересвідчилися, що вони знову мають обіцянки, утискання своїх прав, життя на межі бідності, до яких додалася всюдисуща корупція. То що ж ми збудували? А збудували кланово-олігархічну країну за ініціативи Верховної Ради, де більшість утворила колишня партійна номенклатура, яка перейшла в фінансово-промислові групи, комерційні структури, без вагомої протидії роз’єднаних націонал-демократів і за мовчазної згоди всіх наших президентів. Національна ідея не спрацювала, та й не могла спрацювати. Бо була загнана в підпілля ще за радянських часів, а за роки незалежності ніхто до неї не звертався, не вивів у широкий світ, не залучив до державотворчих зусиль. Наслідок — програли всі.
Націонал-демократи втратили вплив на населення, а у протилежному таборі теж вистачає недалекоглядних і малоосвічених людей. Наша економіка ніяк не вийде на показники двадцятирічної давності. А це вже повний провал.
У країні жахлива екологія, житлово-комунальне господарство будь-якої години може піднести неприємності. А якщо додати сюди хронічну нестачу бюджетних коштів, то проситься висновок, що господарі з нас — нікудишні.
Україна зіткнулася з такими викликами, яких не знала за всю свою історію.
Час братися до праці, перестати бути лише спостерігачами того, що відбувається навколо, чекати, поки хтось прийде і припинить безлад і наругу. Час для виправлення помилок ще є, й нехай наші втрати стануть нам наукою. Сьогодні потрібна мобілізація всіх інтелектуальних, здорових сил суспільства, щоб уникнути національного приниження й вийти на цивілізований шлях розвитку.
