Я уважно стежу за всіма вашими публікаціями, присвяченими
релігійному життю, i знаходжу їх кращими серед написаних на таку непросту
тему.
На жаль, у нашому секуляризованому суспільстві практично
відсутні журналісти, які спроможні писати грамотно й відповідально, знаючи
й розуміючи проблеми церковного життя суспільства.
А наша проблема полягає ось у чому. В мене склалося враження,
що так нахабно й відверто цинічно, як у Дніпропетровську, до церковних
питань не підходять ніде. 1992 року, після реєстрації нашої парафії св.
Йосипа, ми звернулися до «батьків міста» з проханням повернути нам споруду
римсько-католицької церкви, побудовану в минулому сторіччі в самому центрі
міста. Католицька парафія в Дніпропетровську проіснувала, з перервами на
післяреволюційні гоніння, до 1947 року. Католики Дніпропетровська пройшли
через усе те, що приготував войовничий більшовизм усім віруючим людям:
розстріли, заслання, репресії. В роки Другої світової війни храм знову
було відкрито — в місті стояли частини італійського окупаційного корпусу.
Відразу після війни доля церкви й громади здавалася ніби
визначеною — в католицькому храмі розмістилася дитяча спортивна школа,
зруйновано вежі, до входу прибудовано колонаду в стилі «сталінського псевдокласицизму».
Пізніше сюди в'їхало Зональне управління спортивних лотерей, яке займає
частину будівлі досі, а нещодавно навіть відкрило тут салон ігрових автоматів.
На правах суборенди тут поступово з'явилася велика кількість офісів різних
фірм, що займаються внутрішніми перебудовами, навіть не узгоджуючи їх з
архітектурним наглядом. Почалася чехарда з перепідпорядкуванням будівлі:
з власності міста його вивели у власність області, потім взагалі передали
Міністерству в справах молоді та спорту, про що облдержадміністрація навіть
не спромагалася повідомити нас. Ми з настоятелем о. Мартином Янкевичем
зустрічалися в Києві із заступником міністра цього відомства. З його вуст
прозвучало: «Я не розумію, які у вас до нас претензії. Ми вклали великі
кошти в реставрацію будівлі, в мене є документ НКВС СРСР, у якому говориться,
що громада після війни сама відмовилася від храму» (!?). Пан Пустовойтов
пообіцяв, однак, розібратися й спробувати знайти компроміс. Це одна з численних
обіцянок, даних нам владою, які не було виконано. Нам відмовили також у
проханні хоча б раз на місяць проводити в приміщенні богослужіння, пославшись
на те, що ніби в приміщенні зберігаються значні матеріальні цінності. І
взимку, і влітку ми збиралися прямо на проспекті перед костелом, де священик
служив месу. А на всі наші звернення до облдержадміністрації ми отримували
регулярні, написані, як під копірку, відповіді: «Чекайте, питання вирішується».
1996 року в Дніпропетровську перебував із офіційним візитом
Надзвичайний і Повноважний Посол Польської Республіки пан Єжі Бар. Серед
членів громади є значна кількість етнічних поляків, і пан Посол на зустрічі
з владою зачепив питання про повернення храму католикам. Міська газета
«Днепр вечерний» повідомила, що в обласній адміністрації пана Єжі Бара
завірили в тому, що «питання практично вирішено, i римсько-католицький
храм за адресою пр. Маркса, 91 найближчим часом буде повернено віруючим».
Однак і це була тільки чергова брехня. А практично дійшло до того, що під
час пастирського візиту до Дніпропетровська нашого правлячого єпископа
Станіслава Падевського вигнали зі споруди охоронці однієї з приватних фірм,
що розмістилися в храмі.
Потім — як грім із ясного неба: ми дізнаємося з газет,
що споруду храму продано облрадою панамській компанії «Wilnorth». Обласна
прокуратура, куди ми зверталися тричі, просто відмахнулася від проблеми.
Держкомітет у справах релігій у листі за підписом голови комітету пана
Бондаренка відповів нам, що питання знаходиться поза їх компетенцією.
Наприкінці березня нинішнього року ми написали листа Президенту
України пану Кучмі. Відповіді взагалі не отримали. На нашу повторну телеграму
на його адресу прийшла відома відписка: нашу телеграму надiслано до відділу
в справах релігій облдержадміністрації, з якою ми маємо листування на цю
тему протягом семи років. Ще одне коло замкнулося.
А тим часом потихеньку йдуть із життя старі люди, які ще
пам'ятають цей прекрасний, невеликий, але дуже затишний храм у центрі Єкатеринослава-Дніпропетровська.
Там вони хрестилися, вінчалися, туди несли свої радощі, горе й турботи.
Звідти проводжали в останню дорогу своїх батьків. Вони все пам'ятають.
А завдяки їм, які зберегли віру навіть у роки гоніння на церкву, будуть
пам'ятати і покоління католиків, які приходять їм на зміну. Пам'ятати не
із злопам'ятності, бо це — гріх. А для того, щоб не забути всіх тих, хто
віддав своє життя за право відкрито сповідувати Христа. Пам'ятати й задумуватися
над сутністю тієї влади, яка перебуває сьогодні біля керма, над «щиросердими»
заявами керівника нашої держави, «гаранта Конституції» про те, що держава
зацікавлена в співпраці й діалозі з традиційними релігійними організаціями.
І взагалі про елементарну повагу до своїх громадян із боку чиновників усіх
рівнів.
З повагою й надією староста Дніпропетровської католицької
Римсько-католицької парафії Св. Йосипа В. СОКОЛОВ, Дніпропетровськ
