Відвідавши Полтаву з сумної причини — похорон родички, я зрозуміла, що дрібний чиновник, наділений владою, перетворюється в національне лихо.
Мені подзвонили за дві години до відходу поїзда на Полтаву. Збиралася поспіхом і забула паспорт. За 15 хвилин до відходу була біля каси, але квиток мені не видали і послали до чергового по вокзалу. Там написала заяву і в касі купила квиток в плацкартний вагон. За три хвилини до відходу поїзда встрибнула у вагон. Трохи не спізнилася через те, що в переході над шляхами при спуску на перони не вказані номери поїздів.
І все ж питання з квитком у Києві було вирішене за 10 хвилин.
Але Полтава, очевидно, — інша держава. Два самовпевнені начальники на вокзалі станції Полтава-Київська «промурижили» мене півтори години з незмінним «не можна». Потім сказали, що можна взяти квиток тільки в загальний вагон, але при посадці без документа мене все одно не пропустять. І не пустили б, якби провідники не відволіклися на звіряння фотографії попереднього пасажира.
Ні мої прохання і докази, що я їду після похорону і мені майже 70 років, ні моя заява із штампом Київського вокзалу ніяк на них не вплинули. У них, бачите, не було такого випадку, тому вони почали телефонувати в Харків, щоб з’ясувати, але ніяк не могли додзвонитися.
Не витримавши такого приниження, я взяла квиток в загальний вагон. На прощання порадила цим начальникам (вони так і не назвали своїх прізвищ) пошвидше йти на пенсію, якщо вони не можуть вирішити навіть таке питання.
Я, громадянка України, яка народилася і прожила тут усе життя, вперше зіткнулася з таким порушенням прав і свободи пересування по своїй рідній країні!
У підтвердження вищенаписаного додаю обидві заяви і квиток.
