У «Дні» за 9 серпня ц.р. було надруковано листа Дмитра Карп’яка «А політологів — тьма...», у якому піднята найгостріша проблема сьогодення — пошук політичних шляхів становлення суверенної України. Але це тільки малесенька частинка наших проблем. У нас не лише політологів тьма. Найбільша біда в нашому суспільстві від економістів. В економіці, як і у футболі, у нас усі великі спеціалісти. Але у футболі у нас хоч є виконавці. І здобутки хоч не дуже вагомі, але задніх не пасемо. А ось економіка...
Економістів у нас не тьма, а тьма-тмуща. Маю на увазі тільки вчених. Вони і в уряді, і в Верховній Раді, і в Адміністрації Президента, і в радах усіх рівнів. І багато серед них академіків, дійсних членів, членів-кореспондентів, почесних академіків, професорів. Якщо ми маємо стільки вчених економістів, то чому все гірше і гірше нам живеться?
Нині у нас з’явилася сила- силенна академіків. Що не керівник, то академік — технологічної, економічної, адміністративної... Скільки живу, знав тільки одну —Національну. Що ж то за академії? Звичайнісінькі громадські організації на кшталт профспілок, союзів підприємців тощо. Зібралося п’ять-шість чоловік, для іміджу вводять у склад засновників одного- двох справжніх вчених — і все. Статут затвердили, зареєстрували, самі собі наприсвоювали звань. А далі? Тут є проблеми: для пересічного громадянина це звучить, а для людей компетентних....
Можливо, серед них є і достойні люди, дійсно з новим економічним мисленням. Але мені протягом довгого часу не дає заснути одна-однісінька думка: «Чому ця багатотисячна армія економістів за 11 років незалежності не змогла розробити стратегію соціально-економічного розвитку України на 25 років наперед, щоб не ходити манівцями, кидаючись то в бік Росії, то в бік Європи, а впевнено торувати дорогу в майбутнє, підтримуючи стосунки зі всіма країнами світу?» І відповіді не знаходжу. А звідси і друге запитання: «Чи є в Україні справжні економісти з абстрактним мисленням, тобто, економісти, які здатні не лише зробити аналіз, але й спрогнозувати майбутній розвиток?» Напевно, є. Безумовно, їх мало, і не повинно бути багато. Вони пишуть в усі інстанції, але їх ніхто не чує, не читає. Я вже не кажу, що ніхто не аналізує їхні статті, виступи. Ми часто чуємо, що проведено «круглий стіл», симпозіум, економічній форум. Але серед учасників — усі знайомі прізвища. Жодного нового. Звідси, ні однієї свіжої думки, нової концепції.
Коли запитати у архітектора, скільки потрібно часу, щоб розробити проект будинку, який би став пам’яткою архітектури, коли запитати у інженера-літакобудівника, скільки потрібно часу, щоб створити новий авіалайнер, то вони вам дадуть однозначну відповідь: перший — все життя, а може і його буде недостатньо; другий — до десятка років. І це вірно. Наші ж численні уряди розробляють програми за місяць-два. І чи були то програми? Ні, звичайнісінькі декларації про наміри. З одного боку, наші уряди можна зрозуміти — ніхто з них не знає, коли їх відправлять у відставку. Невпевненість породжує небажання ґрунтовно працювати над програмою. Тому вони всі — як сестри-близнючки, без жодного наукового обґрунтування. Різниця між ними тільки в назвах. Чому? Бо, знову ж таки, розробляють їх одні й ті ж люди.
Чому б не оголосити загальнонаціональний конкурс на розробку Програми стратегічного розвитку України? Але залучити до цієї справи не тільки наукові установи, а всіх бажаючих. Більш ніж впевнений, що бажаючих буде вдосталь. Звичайно, серед всього загалу будуть і прожектери, але будуть і дуже слушні думки і цілісні програми.
На першому етапі концепція розробляється за власний кошт, а потім комісія визначає п’ять-шість найцікавіших проектів і фінансує їх розробку за рахунок бюджету. На це піде рік-два. Але ми отримаємо дійсно стратегічний план розвитку. Чому кожен уряд розробляє свою програму дій? Ми повинні мати Програму, яку будуть виконувати всі уряди. Тактичні кроки вони можуть здійснювати, діючи від обставин, але курс повинен бути чіткий і ясний.
Сьогодні у нас з’явилась незліченна кількість заслужених економістів. Коли людина підняла лежаче підприємство — зрозуміло, сам Бог велів, а Президент узаконив. Коли людина почала з «нуля», з сарайчика і одного автомата, що робить цвяхи, і без допомоги держави створила підприємство, яке нині знане у світі — тут все чесно і заслужено. Коли людина розробила проект, за яким відродилось підприємство, чи концепцію виходу з кризи якоїсь галузі — немає заперечень. Але коли це звання присвоюється всім без винятку начальникам податкових служб областей та міст — вибачайте. Що вони такого вагомого внесли в розвиток економічної науки і практики? Мені пояснили: за успішне виконання планів збирання податків. Та це ж їхні службові обов’язки, за це вони отримують відповідну зарплатню.
Я на місці прем’єра сьогодні б оголосив конкурс на розробку Податкового кодексу. Повірте, через два місяці ми б отримали зо два десятки проектів. Альтернативних. Найбільший iз них мав би 100 сторінок, найменший — 30, як «Правила вуличного руху». Скільки б то чиновного люду пішло у Центри зайнятості, наскільки легше було б державному бюджету, а звідси — й нашому уряду. І такий би Кодекс Верховна Рада прийняла б без обговорення, бо що ж там було б обговорювати? Все чітко і ясно. Ніяких тобі листів-роз’яснень, рекомендацій. Заплатив — і спи спокійно. І звітність одна-єдина, вона і бухгалтерська, і податкова, і статистична.
Якщо уряд має політичну волю, він зробить саме так. Усі проекти повинні розроблятися на альтернативній основі за участю фахівців, обговорюватися усім народом, а не бути мертвонародженими в чиновницьких кабінетах. По законах жити і працювати всьому народовi України, а не лише Верховній Раді і уряду.
