На оголошеній нами на минулому тижні конкурс на кращого експерта «Дня» вже прийшло багато листів з роздумами читачів на першу конкурсну тему «Як би ви охарактеризували соціально-економічні зміни в Україні за останні п'ять років?». Наступну конкурсну тему «На восьмому році незалежності вступні іспити в українських вузах дозволено здавати російською мовою. Які, на ваш погляд, мотиви цього рішення і як це відіб'ється на статусі української мови?» ми оголосили четвертого серпня. 10-го серпня буде опубліковане третє завдання — тож не пропустіть цей номер газети.
Ну, а ми починаємо публікувати найоригінальніші і найцікавіші, на наш погляд, листи. Першому слово ми вирішили надати нашому молодому читачу з Дніпропетровська. Ось що він пише про себе:
— Я, Портнов Андрій, студент IV курсу історичного факультету Дніпропетровського університету, ставав переможцем Всеукраїнських історичних студентських олімпіад, маю наукові публікації. З досвіду моєї навчально-наукової діяльності, можу сказати, що Україні, нашій інтелігенції не вистачає трьох рис: сміливості, чесності і щирості. Авторів із такими якостями я зміг знайти у газеті «День».
Тож щиро дякую за газету і нагоду взяти участь у вашому конкурсі. Бажаю вам залишатись й далі гострими і послідовними.
Мімікрія
«Усе змінюється» — казали древні й, як завжди, були праві. Україна за останні п'ять років теж змінилася. На краще — як намагається переконати оточення Л.Кучми і країну, і самого Президента, на гірше — як свідчать і статистика, і повсякденне життя. За останні 5 років спад економіки в Україні становить 24,7%, а за індексом людського розвитку ООН ми перемістилися з 54-го на «почесне» 102-е місце.
Зміни відбулися, але чи були це кардинальні зміни системи влади, податкової політики, системи соціального захисту? Думаю, що ні. Відбулася мімікрія, пристосування старої номенклатурної системи до нових гасел — гасел демократії та ринку (чим ці гасла були дискредитовані в очах чималої частини суспільства). Як зауважила Оксана Забужко, ми маємо не посткомунізм, а неокомунізм.
Головне — це повна відсутність чіткої стратегі, нерозуміння мети, заради якої здійснюються конкретні заходи; відсутність зв'язку і взаємообумовленості усіх дій держави. Концептуальна реалістична стратегія — те, що не було потрібне УРСР, бо вона була лише частиною іншої держави, але конче потрібне незалежній Україні, яка до цього часу не пішла далі спекуляцій на унікальності нашого геополітичного становища. Судячи з дій влади, вона не розуміє, що кредити — це не самоціль, а МВФ — не дельфійський оракул.
Незграбність і закорінена несправедливість соціальної політики в Україні просто вражають (справжнім цинізмом є фантастичні привілеї одних і голодне виживання (нерідко ще страшніше — голодна смерть) інших, що витікає з формального, а не індивідуально зорієнтованого підходу до соціального захисту). Держава своєю податковою політикою і законодавством про комерційну діяльність сама штовхає бізнесменів на приховування прибутку. Водночас, українські громадяни дуже рідко (пишу так про всяк випадок, бо сам ніколи не бачив) бачать написи типу «Your taxes at work», а місцева влада як свої суперзаслуги подає, скажімо, проведення ремонтних робіт, хоча такі роботи є не більше ніж її обов'язком.
Усе це у сукупності призводить до небезпеки соціальних вибухів. Замість соціальної солідарності (не плутати з «соціалістичною») і витворення середнього класу спостерігаємо збільшення прірви між суспільними «низами» і «верхами». І цю небезпеку просто безглуздо ігнорувати, посилаючись на «терплячість» українців і тому подібні речі.
Цілком приєднуюсь до думки вченого-економіста Юрія Пахомова: «Більш за все непокоїть байдужість населення до накопиченої мерзоти». До того ж, на жаль, не усі здатні усвідомити, що «ринок» і те, що ми маємо в Україні, — то є засадничо різні речі.
Коли 33% опитаних цілком підтримують ідею націоналізації вже приватизованих підприємств, а 26% — підтримують її частково, то це можна пояснити тим, що українська приватизація дала реальні підстави людям ставити під сумнів її чесність. Але те, що в Україні за умов постійної нестачі коштів існує понад 600 позабюджетних фондів (у Великій Британії — 3, у Франції — 4), більшість населення навіть не знає.
Отже, очікувати змін на краще у соціально-економічній сфері можна лише тоді, коли змінюватиметься ментальність населення. Процес вже пішов, але потрібні зміни не можуть бути миттєвими. А чи зможуть вони перемогти старі стереотипи і стару систему мислення — це засвідчать президентські вибори.
