Цей текст створювали, по-перше, провід Руху, по-друге,
на мій погляд, українська інтелігенція, якій остогидло не лише національне
гноблення, а перш за все — тоталітаризм, по-третє, всі свідомі українці,
які ще не перетворилися на хохлів або хотіли скинути з себе хохляцькі маски.
Цей загальний текст творився, за законами семантики, не лише висловлюваннями
письмовими та усними, а й діями, безпосередніми акціями. І в цьому тексті
були надії не тільки на національну незалежність, а й на добробут, не на
багатство, а саме на добробут, принаймні у більшості.
Прийшла незалежність. І що стало з Рухом? Він перетворився
на своєрідного асистента влади, на якусь тінь влади, на її виправдовувача
перед Заходом. Він сприймався лише як захисник незалежності, на яку час
від часу все ще зазіхають деякі недалекі московські політики, але й зазіхають
доки вони не при владі, доки вони ні за що не відповідають: ні за борги
перед Заходом, ні за борги перед своїми шахтарями, вчителями, медиками...
Але влада хоча б щось робила: приймала закони, декрети,
зустрічалася з іноземними урядовцями, брала кредити на Заході, домовлялася
про нафту та газ на Сході. А що в цей час робив Рух? Що робили ті члени
його проводу, які входили у владу, чим їх дії були результативнішими від
інших урядовців, що вони дали мені або іншому українському обивателю? Вчителеві,
лікареві, інженерові, робітникові, селянинові?
При голосному й галасливому «захисті» української мови
та культури за стільки років асистування владі Рух не спромігся видобути
від неї закон про підтримку вітчизняного книгодрукування українською мовою.
Це попри те, що все керівництво його складається з начебто ітелігентних
і освічених людей. Я наполягаю на цьому «начебто», бо кожен здатен зрозуміти,
що лише українські тексти можуть виховати патріотів, лише забезпечення
вчителів та студентів-філологів українськими перекладами світової класики
може зробити їх по-європейськи мислячими людьми.
Навіть до ювілею Є. Маланюка, що був два роки тому, не
вийшла в Україні повністю його «Книга спостережень»! А вона повинна стати
настільною для кожного інтелігента. Навіть до минулорічного ювілею «Енеїди»
І. Котляревського не було нових масових перевидань його творів! Ці приклади
можна примножити.
Дійсно, «що у кого болить, той про те й говорить». У мене
як викладача-філолога болить саме це. Багато роблять самотужки у Львові,
але це робиться самотужки, ці книжки не доходять іноді навіть до Києва
або вони коштують стільки, що навіть викладачі не можуть їх придбати, що
й казати про студентів із не дуже заможних родин, яких більшість серед
майбутніх вчителів, бо ця професія й досі є частково спадковою.
Найбільше, мабуть, за останні роки для пропаганди української
мови зробив спочатку канал «1+1», а за ним і інші, дублюючи переважно американські
фільми. Але це не тексти для читання та обдумування, не ті тексти, що розвивають
інтелект.
Минулорічні вибори до парламенту принесли нам не нові тексти,
не нові програми Руху, а лише кілька гасел. І вибір був: голосувати не
«за», а «проти». «Проти» комуністів і тому за Рух або за якусь дрібну партію,
яка може не пройти до парламенту, і твій голос буде втрачено.
Рух розколовся. Чи зможе та більшість (мені здається, що
це саме більшість), якій набридло асистування влади, знайти такі тексти,
в яких мова б ішла не лише про боротьбу за незалежність (а поки існують
комуністи на кшталт сучасних українських, які не вважають себе нащадками
націонал-комуністів 20-х років, загроза незалежності зберігатиметься),
а й про турботу про добробут кожного українця? Чи зможе?! Бо без нових
текстів, які відповідатимуть новій добі, кожен політичний рух, кожна партія
залишається сам на сам не з виборцями, а лише зі своїми функціонерами,
які роз’єднуються чи об’єднуються між собою...
Борис ДАБО-НІКОЛАЄВ
Київ
