Нещодавно я літав на міжнародну конференцію з фізики гарячих електронів до Вільнюса. В літаку Міжнародних авіаліній України, як це заведено у великих авіакомпаніях, для кожного пасажира в спинку крісла попереднього ряду було вкладено глянцевий бортовий часопис «Панорама». Не переповідатиму його зміст — він відповідає меті розважити пересічного пасажира розповідями про різні цікаві місця планети протягом кількох годин польоту. Натомість зупинюся на формі — що тягне за собою розмову про речі зовні малозначущі, але насправді дуже важливі.
Усі тексти «Панорами» в межах тієї ж сторінки подано двома мовами — українською та англійською. Так ведеться в цивілізованому світі, але в Україні МАУ сьогодні — радше відрадний виняток: авіакомпанії, що з’явилися на наших трасах після краху «Авіасвіту», вже здебільшого у своїй друкованій продукції до державної мови у відповідності до «віянь часу» не вдаються.
Зате англомовна частина «Панорами» лишила гіркий осад. Не браком фаховості перекладу (перекладачі вправні й навіть зразково політкоректні — українське усталене «Прибалтика» відтворюється нормативним для світу «країни Балтії»). Але в усьому журналі, від привітання президента МАУ Юрія Мірошнікова й до карти з позначеними авіарейсами, назви українських міст передано англійською так, як це було заведено за часів СРСР: Kiev, Kharkov, Dnepropetrovsk, Lvov, Ivano-Frankovsk...
Українці — далеко не єдина постколоніальна нація, яка постала перед проблемою: як змусити світ призвичаїтися до своїх автентичних назв замість версій, запроваджених ще колонізаторами. Тим, хто дуже хотів, це рано чи пізно вдавалося: всі привчилися говорити «Тайвань» замість португальського «Формоза», «Шрі-Ланка», «М’янма» і «Мумбай» замість англійських «Цейлон», «Бірма» і «Бомбей». Навіть на карті сусідньої Федерації Якутія тепер називається «Саха», а Тува стала «Тивою».
Та й Литва, до якої я летів, не лише призвичаїла Європу до назв «Вільнюс» і «Каунас» (замість польських «Вільно» і «Ковно»), але й пильно стежить за тим, щоб у призначеній для туристів англомовній продукції відомі литовські магнати називалися «Радвілами», а не «Радзивілами», а славетний поет, який оспівував Литву в «Тадеуші», — «Адомасом Міцкявічусом», а не «Адамом Міцкевичем». І, хоч в останньому прикладі литовці, можливо, дещо передали куті меду, їхньому почуттю національної гідності можна тільки позаздрити. Напевно, саме це почуття допомогло їм побудувати нормальну затишну європейську державу, у столиці якої беззастережно домінує литовська (якою 100 років тому у Вільні говорили близько 5%, але то вже тема для іншої розмови).
Чому люди прагнуть, щоб у світі їх сприймали саме у власній «мовній одежі» — зрозуміти нескладно. Адже за німецьким «Лемберг», польським «Львув», російсько-радянським «Львов» — власні, як тепер заведено говорити серед гуманітаріїв, наративи, навряд чи приємні в усьому мешканцям нинішнього українського міста з назвою «Львів». Та й коли Kyiv сприймається як назва суверенної держави, що прагне інтегруватися в Європу, то Kiev неминуче тягне за собою і весь комплекс «Русского мира», і думку про природність вимог Путіна негайно долучити Україну до Митного союзу.
А як усе ж таки правильно з погляду філології? Кожна мова, звісно, має власні закони. І коли український уряд 1992 року ухвалив писати англійською Kyiv, а не Kiev, для англомовного світу це було лишень побажанням. Але 2006 року це написання офіційно прийняв Державний департамент США, а трохи згодом — і британський Форін Офіс. Відтак для двох найбільших англомовних держав світу воно зробилося нормативним. І те, що Kiev усе ще вживається доволі часто паралельно з Kyiv — значною мірою провина тих українців, які, всупереч правилам і здоровому глуздові, далі пишуть по-колоніальному (а також керівників тих державних і недержавних українських структур, які схвалюють або толерують таке написання).
Звісно, на рівні державних документів у нас зараз майже все гаразд. Та й бізнес поволі привчається: новий, введений у дію перед Євро-2012, готель було названо таки «Kharkiv», і відразу ж американець, якого я випадково зустрів, назвав це місто в розмові англійською саме так. Не говорю вже про колег-науковців: незалежно від розмовної мови, в англомовних статтях вони в переважній більшості пишуть Kyiv, Kharkiv i Dnipropetrovsk.
Але й негативних прикладів не бракує. Серед них — згаданий мною бортовий часопис МАУ «Панорама», який пишається тим, що протягом місяця його переглядають півмільйона пасажирів. Отже, з них щонайменше кількасот тисяч іноземців: а) дивуватимуться, як Kiev співвідноситься з Kyiv, про який ідеться в офіційних документах, б) дістануть предметний урок щодо рівня самоповаги й національної гордості тих загадкових «юків», столицею яких є Kiev.
Хочу відразу застерегти: я жодною мірою не зазіхаю на право росіян говорити «Кієв», а поляків — «Кіюв». Так історично склалося. Але нормальний інтелігентний росіянин чи поляк ніколи не накидатиме цю свою вимову всьому світові. (Хоч і норми власне російської мови часом зазнають корекції: естонці домоглися від росіян ще наприкінці 1980-х писати «Таллінн» з двома «н» в кінці, а якути трохи пізніше привчили їх до «Республіки Саха». І навіть «Білорусія» офіційно стала «Білоруссю».)
Я лише хочу нагадати, що провідні англомовні держави сьогодні вже офіційно прийняли написання наших міст в українській фонетичній транскрипції. І триматися старої російської в самій Україні — означає щонайменше розписуватися в своєму комплексі національної меншовартості.
Я також розумію, що сьогодні український уряд навряд чи перейматиметься такими «дрібницями». Отже — вся надія на небайдужих громадян. Відтак прошу вважати цю мою статтю відкритим листом керівництву МАУ з проханням привести англомовне написання назв українських міст у бортовому часописі «Панорама» у відповідність до норм, встановлених урядами України, США та Великобританії. (Навіть чинний закон Ківалова — Колесніченка, попри малу симпатію до української, статтею 27 однозначно встановлює: українські топоніми іншими мовами передаються в транслітерації з державної мови — отже, треба писати таки Kyiv). А заодно домогтися, щоб це ж написання було введено і в міжнародних авіаційних перевезеннях. Адже те, що в наших електронних авіаквитках досі пишуть Kiev, означає лише одне: Україна досі не порушувала цього питання у відповідних структурах. Бо ті, хто хотів, — свого давно домоглися.
