Продовжуючи обговорення «Капітуляції» Наталі Влащенко («День», 26.09.02), хотілося б поговорити про горезвісний Рейтинг телепередач і про те, чим і як він досягається. Не є таємницею, що досягається він телепродюсерами багато в чому за рахунок малохудожніх, щоб не сказати гірше, стрічок і передач з роздяганням (у прямому та переносному значенні) і відвертим підгляданням. Дійшло до того, що це подвійне збочення ще й розігрується другосортними ж акторами. А глядачів знайомлять (натаскують?) з мораллю, розумовими та іншими здібностями й жаргоном цинічних людей, називати яких особистостями — грішити проти істини. Бо навіть себе поважати їм не випадає. А якщо сам себе не поважаєш, то хто ж тебе поважатиме?
А те, що й передбачувані параметри так званих рейтингових програм, що пропонуються апріорі бездуховні, вважаю, зрозуміло як самим продюсерам, так і учасникам.
Говорять, що нема чого бути ханжею — є потреба випустити приспанi підсвідомі інстинкти і розкріпачити рефлекси. Запевняють, що якраз такі програми і мають найбільший попит. Але ж список пропонується штучно скорочений. Пропонують вибирати з цензуровано-заданого, поганого та ще гіршого. Чесніше було б, якби ви спитали, а що б глядач сам хотів побачити, без насильно «рейтингованого» ТВ-пійла? Відповідь апріорі очевидна. Адже більшість телепродюсерів визнають, що вони й самі б хотіли дивитися-показувати товар кращої якості. Так невже вони сміють вважати, що більшість тих, хто читає і свідомо дивиться за рівнем розвитку — нижче за них самих? При такій заданості «ящика» відповідь буде деформованою завжди. Бо некоректний сам засновок. Він нещирий. Нещирим, нечистим буде й відгомін.
