Мудрі філософи вже давно зрозуміли, що будь-яка держава
подібна до описаної в Біблії потвори Левіафана, яку неможливо перемогти,
і тим паче прикінчити — з нею потрібно просто змиритись. Але чи всі потвори
однаково несимпатичні?
Уявімо собі державу, яка є, так би мовити, потворою в собі
— вона вміло ховає власне обличчя... За демократичними деклараціями уряду,
обов'язково-регулярними соціальними програмами парламенту, нарешті, за
привабливістю своїх високопоставлених волонтерів. Досвід маскування настільки
значний, що громадяни, дивлячись на гримасу, бачать усмішку, відчуваючи
поруч важкий подих всюдисущої істоти та вдихають на повні груди уявно-свіже
повітря. Але пильність містифікатора — не стала величина, і часом з'являється
можливість побачити справжню фізіономію високої заступниці: суспільство
стежить за судовими процесами над політиками-крадіями, обивателі вражаються
бездіяльністю цілих ланок державного або місцевого управління, громадську
думку готують до «заклання жертви».
У ці «критичні дні» деякі держави продовжують почувати
себе порівняно комфортно: громадянам нагадують про міжнародний престиж
країни або її відносну економічну стабільність, усіляко роздмухують успіхи
боротьби зі злочинністю та безробіттям. І їй пробачають багато що, навіть
проміскуїтет* службовців.
А коли крити вже нічим? Коли навколо економічний та політичний
безлад, злочинність надалі шириться, а громадяни зубожіють? Тоді настає
момент якісних змін. Спостерігаємо своєрідний перехід від держави- потвори
в собі у державу-потвору із себе. Немічність у створенні будь-чого «компенсується»
активною деструктивною діяльністю, наразі в більшості з вірнопідданих з'являється
неприємне, липке на дотик почуття безнадії...
Здавалось би, все — немає вже нічого, що можна було б поціновувати
та захищати. Приємними можуть бути лише спогади або мрії... Так от усвідомте,
панове: якраз спогади, а точніше — стереотипи нашої свідомості, і є нашим
рятівним притулком у часи руїни. Не комуністичний реванш повинен приваблювати
нас, адже «всьому свій час та година всякій справі під небом», а побудова
сильної держави знову має стати категоричним імперативом політичної діяльності.
Прислухайтеся до себе — саме цього прагне наше заникане суспільне «я».
Не повернення до малозрозумілої навіть у радянські часи ідеї побудови комуністичного
суспільства, але до протоідеї будь-якої життєздатної політичної теорії
— до побудови сильної держави. Хтось скаже: «загальна фраза, ідея- фантом»,
а ми відповімо, що це наріжний камінь здорової психологічної атмосфери
суспільства, яке покликане не до животіння та нікчемності, а до творчості
та життя.
Сьогодні наша здатність створити дієвий державний організм
ставиться під сумнів нами самими. Однак давайте таки відкинемо цю не притаманну
нашому національному характеру полохливість. Щоби щось створити, ми маємо
відчути себе в силі творити, називатися творцями, а не нудними наслідувачами
західних учень. Повернення у суспільну свідомість стереотипу прагнення
сильної держави стане висхідним пунктом побудови успішної в економічному
та політичному відношенні держави, адже все, що створюється, спочатку вигадується...
Олександр НАДТОКА Київ * Проміскуїтет — невпорядковані статеві відносини.
