Майже в центрі Сміли у скверику позаду кінотеатру імені 50-річчя Жовтня живе сумирний безхатько. Він улаштував собі тут щось схоже на курінь і навіть два камінці поставив, на яких, розвівши вогнище, готує їжу. Нічого дивного і особливого, на жаль, у цьому вже немає. Подібних людей, що через характер чи сумні обставини життя пустилися, так би мовити, берега, зараз вистачає скрізь. Та згаданий безхатько облаштувався просто біля пам’ятного каменя, закладеного на честь 25-річчя визволення Сміли від німецько-фашистських загарбників... Але навіть у День Перемоги біля нього, крім безхатька, нікого не було. До пам’ятного(!) каменя вже навіть доріжка заросла. Тут віє пусткою. І тільки сумний безхатько оживляє це місце присутністю живої душі.
Наприкінці квітня донька попросила мене провести її на могилу Юрія Канарського, який 1942 року очолював у Смілі молодіжне антифашистське підпілля і був того ж року повішений гітлерівцями у Білозір’ї. Поховано героя на польському кладовищі. Могили у хащах так і не знайшов, зате зустрів уже на виході стривоженого пенсіонера Віталія Науменка, який живе поруч із кладовищем. Він мало не плакав:
— Що ж то за нелюди поробилися з наших людей? — бідкався пан Віталій. — Геть совість втратили. З могили діда огорожу поцупили. Як же так можна?! Мало того, що все тут позаростало, що жодного непоруйнованого польського поховання не залишилося. А тепер от уже й огорожі знімають. Невже влада не може виділити гроші на сторожа? Адже ж тут є й поховання воїнів, які визволяли Смілу. Он депутат-комуніст Уколов фарбує з однодумцями пам’ятник Визволителям. Я думав йому поскаржитися, та дивлюся — вони стару фарбу навіть не зачистили. Так і висить. Кажу: хлопці, що ж ви робите? Справа гарна, але не можна її абияк робити. А вони мені: ідіть своєю дорогою, не заважайте...
Напередодні Дня Перемоги ми за допомогою ще одного знайомого могилу Канарського таки відвідали. Ігор Бондар привів нас до неї напрочуд швидко.
— Ти диви! — здивувався. — А ми годину ходили, аж забрьохалися, і марно.
— Нічого дивного, — відповів Ігор. — Її лише три дні тому від хащів звільнили. Забувають люди про могили героїв. Головне центром пробігтися, а тоді в парку 100 грамів випити...
Біля пам’ятника Канарському було так тихо, мовби кладовище не в місті, а у глухому лісі. Власне кажучи, від лісу воно відрізняється хіба що залишками поховань. Лише обеліски біля меморіалу блищали свіжою фарбою. Інші поіржавіли, на деяких навіть зірки сучасні варвари погнули, а пам’ятна плита червоному партизану Чернаю чомусь лежала просто під ногами.
У січні цього року в Смілі з’явився ще один пам’ятний знак, пов’язаний з війною. У місті їх чимало. Про деякі, як бачимо, вже забули. Але місцеві комуністи вирішили встановити ще один. І встановили майже поруч з пам’ятним знаком, який присвячений Коліївщині (його на початку 1990-х років з помпою відкрила місцева влада і... забула про нього. Навіть у День Перемоги до його підніжжя не поклали хоча б квіточку й прямі нащадки, козаки новоствореної сотні імені Василя Бурки — сподвижника Максима Залізняка). У двадцяти метрах розташовано меморіал Слави. Вклонитися полеглим є де. Але пам’ятний знак, схоже, було потрібно встановити заради таких слів: «Мирним жителям, які загинули від рук німецько-фашистських загарбників та їхніх прибічників у роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. Вдячні нащадки». Зауважимо, не скорботні, а саме вдячні. За що вдячні? За те що загинули? І ще, якщо в Смілі були прибічники загарбників, то чи варті вони того, щоби про них згадували на монументі? Чи не забагато честі?
Напередодні Дня Перемоги українська влада пообіцяла забезпечити всіх ветеранів війни квартирами. Добре звичайно, але вдумаймося: 65 років Перемоги, а переможці досі не мають власного житла!
На початку травня в Рівному під час будівельних робіт випадково знайшли рештки загиблого червоноармійця. Вдалося навіть встановити, що він родом з міста Синельникове Дніпропетровської області. Про те, що нерідко знаходять рештки радянських воїнів і в Керчі, розповідав на ТСН міський голова цього міста. Між тим Україна як ніколи пишно святкувала Перемогу. Так, Сталін ціною незліченних, а часом просто безглуздих, жертв переміг Гітлера, і ця перемога чомусь дала йому індульгенцію від усіх його попередніх і майбутніх злочинів проти власного народу. Але чи виграли щось у цій війні власне Україна й українці? Питання спірне.
Давно відома істина: війна не закінчена доти, доки не поховано останнього солдата. Хто скаже, скільки їх ще лежить не похованими за християнським звичаєм у тих же Ірдинських болотах?
То, може, тому визволитель і Почесний громадянин Сміли Василь Москалець стояв 9 Травня осторонь епіцентру святкування і портрета Сталіна одинокий і самотній? Мабуть, усе ж не фанфар треба цього дня, а тихої молитви і чистої сльози; справжньої, щирої пам’яті, а не політики на кістках загиблих.
