Які вони дурні, ці швейцарці, а ірландці з індійцями — тим більше. Саме таке резюме я зробив для себе, прочитавши два листи читачів, надрукованих у «Дні» 20 травня 2000 року: програміста Олександра Дуплика «Розмовляючи українською, я роблю особистий внесок в Україну» й депутата Ленінградської райради м. Києва Галини Димлевич «Патріотизм неможливо виховати іноземною мовою».
Дістали вони мене капітально. Я-то, грішний, думав, що патріотизм виховується соціально-економічними умовами життя людей, а нам із завзятістю, гідною кращого застосування, намагаються довести, що «спочатку було Слово та Прапор із Тризубом».
На підтримку моєї точки зору говорить той факт, що з України продовжують виїжджати люди так само, як і за часів тоталітарного режиму. Учені майже всі виїхали, значна частина кращої творчої інтелігенції — теж. Лишилися самозвана «еліта» й населення, яке народом важко назвати.
А те, що у Швейцарії — країні з найвищим рівнем життя у світі — кілька державних мов, і це нікому не заважає, наші «патріоти» в очі не бачать. Що в Індії — англійська мова є державною. Що в сучасній Японії триває дискусія щодо надання англійській мові статусу державної. І так далі.
Я думаю, що ті, хто більше за всіх здіймає галас щодо «державної мови», — насправді є найзлішими недругами української мови і свого народу. Вибачте, але накипіло.
