Мій дід по материній лінії Іван Новак був людиною непересічною. Маючи лише два класи церковно-приходської школи, вільно володів кількома європейськими мовами.
Німецьку знав, бо, дослужившись до капрала, кілька років відмарширував в австро-угорській армії, польську, бо народився і жив на теренах Східної Польщі. Французькою оволодів, бо змалку дружив (фактично будучи козачком), з дітьми місцевого дідича, дивака пана Врублєвського, що був звихнений на французькій літературі і культурі. В домі дідича гувернантом був якийсь Жером, покоївкою — мадам Жанетта, навіть кухаря пан Врублєвський запросив із самої Франції.
Тож не дивно, що в спілкуванні домочадців панувала виключно «лінгва франсез». Російську ж дід вивчив уже в старшому віці, бо з великою симпатією ставився до росіян.
Коли вибухнула Перша світова війна, російські війська обложили місто-фортецю Перемишль. Кілька перших штурмів успіху не мали, бо кільце фортів, побудованих з істинно німецькою старанністю, не могли зруйнувати навіть найпотужніші гармати.
Тоді російське командування вчинило цілком резонно: навіщо в даремних атаках губити тисячі солдатів, коли фортецю можна взяти облогою. Це виявилося мудрим рішенням, бо за якийсь час, з’ївши усіх своїх коней, австріяки капітулювали.
Навколишнім селянам міста Перемишль у час облоги також було несолодко, від перестрілок згоріло більшість хат, клунь і стодол. Люди і уціліла худоба голодували, тулилися по льохах і пивницях.
На превелике диво, у дідову хату жоден снаряд не влучив і в ній москалі облаштували свій штаб.
Неподалік, під старезною грушею-дичкою, поставили полкову кухню, в котлі якої вдень і вночі булькала навариста гречана або ж пшоняна каша.
Військові, мабуть, були не дуже голодні, бо біля цієї похідної кухні харчувалося чи не півсела. Російські солдати були добре зодягнуті й озброєні; добродушні, набожні, вони щоденно спішили на ранкову молитву, яку відправляв полковий капелан «батюшка Онуфрій».
Коли у сільських хлопчаків найбільше захоплення викликали офіцерські шаблі, то у дорослих — добротні, шкіряні з металічними підківками, солдатські чоботи.
Не дивно, бо не кожна галицька родина у ті далекі роки мала більше ніж дві- три пари чобіт. Дід розповідав, що в його багатодітній родині було дві пари чобіт — одна для дорослих, друга — для дітей.
Бувало, зимою, коли старший його син Андрій взув чоботи, то молодший Мирон біг до свого товариша-сусіда босяком, лиш на перелазах обтрушуючи сніг з посинілих ніг.
Російські офіцери, а були це переважно дворяни, спілкувались поміж себе по-французьки, тож коли дід заговорив до них на вишуканій «лінгва францез», його реноме (знав дід і це французьке слово), в очах «господ офицеров» виросло захмарно. Його пригощали пахучими папіросами, а дітей — рафінадом і шоколадом.
Після відпустки російської армії з Галичини, офіцери подарували «месье Жану» міцні солдатські чоботи і кілька російських книжок. Згодом, читаючи і перечитуючи їх, мій дід Іван, але до самої своєї смерті вільно розмовляв російською мовою, мовою Достоєвського і Толстого, бо саме такі книжки залишили йому «господа офицеры».
А в жнива 1944 року в село вступила Червона армія. Офіцери говорили на «матернім языке», а солдатським вітанням, увійшовши в хату і не знявши «фуражки», було: «Тетка, дай что-нибудь пожрать».
Якось у дідову хату зайшло кілька солдатів: «Дед, купи сапоги». І кинули на лавку нові кирзові чоботи. Оскільки ті «царські» він уже зносив, то чемно поцікавився: «Сколько они стоят?» «Буханку хлеба, кусок сала и бутылку водки». Ціна була помірною, чоботи дід купив.
А вже за годину в хату увійшло двоє офіцерів. Побачили на лавці чоботи, питають: «Где, дед, так твою мать, взял эти сапоги? Украл? Это военное имущество, пойдешь под трибунал!» Ще добру хвилю поматюкавшись, «товарищи лейтенанты» пішли, забравши чоботи, а заодно і дідову табакерку. Згодом він дізнався, що ті кляті кирзові чоботи лукаві москалі продавали у селі ще добрий десяток разів!
Після цього трафунку від дідової симпатії до росіян, не залишилось і сліду.
