Знаний американський театрознавець Оскар Брокетт казав: «Театр — дуже складний інститут, оскільки він включає в себе написання п’єси, режисуру, гру, костюми і бутафорію, грим, сценографію, освітлення, архітектуру театру, механізми сцени, спеціальні ефекти, менеджмент, глядацьку аудиторію і критику». Без кожного з цих елементів цей інститут буде неповноцінним.
Тепер поглянемо на гіпотетичну сцену, де до обшарпаного автомобільчика втискується з реквізитом, костюмами, текстами, ліхтарями, валізами та іншим дріб’язком сила-силенна народу. Їх підштовхує, дивлячись час від часу до свого планшета і визначаючи найкращі місця, чоловік (назвемо його Літописцем). Паралельно з цим бригада майстрів ладнає нові колеса на авто.
Як ви зрозуміли: і автомобільчик, і люди, і їхній багаж — все це наш український реформований театр. З контрактною системою, що узаконила певні взаємовідносини між театром і художнім складом. І дала можливість оскаржувати порушення з боку театру в судах. Щоправда, й до цього часу не реформованих... Ще дала можливість не подовжувати контракт із артистами, що довгий час мало грають чи перебувають у немолодому віці. Щоб на їхнє місце прийшли молоді. Щоправда, випускники театральних вишів не дуже поспішають покинути міста, де навчалися — Київ, Харків, Дніпро, часто йдуть на все, щоб у них залишитися (а запрошувати здібних виконавців з самодіяльності тепер доволі складно). Бо держава не зробила того, що від неї чекали з перших днів незалежності: створення у містечках та містах такої самої інфраструктури, яка й у мегаполісах... Де є додатковий заробіток (бо маленькі зарплати просто формально «реформували» у контракти)...
За театральною реформою суміщення одною людиною посад директора і художнього керівника зроблено для того, щоб управління було з одного центру. Правда, для цього треба, щоб сумісник був універсальною людиною (чесною та справедливою, щоб його суб’єктивність не домінувала над об’єктивністю), яка однаково добре розуміється на адміністративно-господарській, фінансовій діяльності і творчій теж... Та й сама система виборів таких керівників (як і головних режисерів) є не завжди достатньо прозорою, та ще залежить від затвердження на сесіях місцевих рад (де депутати часто не в темі цього питання).
Ще багато чого можна згадати (хоча є ризики): і про те, що в реформованому театрі залишилися з минувшини різні обов’язкові плани щодо глядачів, кількості вистав, фінансів; і що залишилось поняття театрального закладу як «комунального підприємства»; і що на різноманітних фестивалях та оглядах в журі десятиріччями перебувають одні й ті самі люди; і що критика, при швидкому реагуванні на побачене, буває поверховою; і що в культурній політиці держави обов’язковим мав би бути план реконструкції театральних будівель і побудови нових; і що мав би бути передбаченим індивідуальний підхід реформування театрів різного виду, бо не всі вони перебувають в однакових умовах; і про закриття єдиного професійного журналу «Український театр» після 100 років його існування (нині НСТД України шукає шляхи, як реанімувати це видання); і про те, що, на жаль, і після реформи в українському театрі не з’явилась вистава, що могла б об’їздити та підкорити весь світ (у якому ставлення до нашого театру не з найкращих).
А на обшарпаному авто нові колеса поставили, і пасажири зайняли свої місця, і водій сів за кермо, і Літописець занотував подію для історії... Але машина з місця не зрушила — бо не мала двигуна... Тому що реформувати треба все, й бажано швидко та відразу (щоб обов’язково бачити поліпшення). Й ті елементи, з яких, за Оскаром Брокеттом, складається театр... І всю країну в цілому.
