Коли я читаю газету «День», а читати намагаюся всі номери, незважаючи на те, що отримую їх на два-три дні пізніше за вихід у світ, дивуюся тим авторам, які закликають любити Україну. Україну не як Батьківщину, а як державу. Мене дивує, чому вони себе не люблять?
Що таке держава? «Держава — це я», — сказав Людовік XIV. «Держава — це ми», — вважаю я. «Я — ти — він — вона». Це ми створюємо всі матеріальні та духовні цінності. Це народ наймає чиновників, які розплодилися сьогодні у великій кількості. На наші податки, результатами нашої праці живе ця держава. Сьогодні 70% народу за межею бідності. Сьогодні я бідний. За що і кого я повинен любити? Не себе, а когось?
Мій підземний стаж — 24 роки. З них 11 років — прохідником. У 1985 році на шахті «Заперевальна» попав під викид, пережив клінічну смерть, бо бачив, як моя душа прощалася з тілом, відлітаючи під звуки органа в яскравий промінь світла. Спільний підземний стаж моєї сім’ї — більше 100 років. Я, росіянин, народився в Україні, ніколи нікого не підсиджував, не виживав з теплого місця, не підставляв і не зраджував. З 1975 року збираю платівки. Обожнюю українські пісні і романси у виконанні «Шахтарського герцога» А. Солов’яненка, Д. Гнатюка, Н. Яремчука, С. Ротару. Я народився з російською мовою, але знаю українську, примушував свого сина вчити українську мову тоді, коли багато хто з українців звільняли своїх дітей від його вивчення. Все життя я живу в країні, де проживає більше 100 національностей, у багатонаціональному Донбасі. У 1989 році брав активну участь у страйковому русі. Це ми, шахтарі, розвалювали одну тоталітарну державу, а отримали іншу. Сьогодні нам розповідають про демократичну державу Україна і співають про любов до неї. У 1991 році партноменклатура злилася в пориві любові з націонал-демократами, і ось вже 10 років як замовляння співають про реформи. Я чудово пам’ятаю, як агітатори з Тернопільської, Івано-Франківської областей приїжджали до нас у Донбас з листівками, в яких йшлося про те, яка багата наша Україна, як грабують її москалі, як пригноблює її імперія.
Імперії не стало, але і сала немає. Мені незрозуміло, чому було погано, а стало набагато гірше? Чому свобода повинна приходити голою? Правда, не для всіх. Лідери націонал-демократії далеко не бідні.
Чому на старті економічних і політичних реформ Україна була попереду багатьох східноєвропейських держав і країн СНД, а внаслідок 10-рiчного реформування виявилася на 133-му місці за рівнем життя, на перших місцях у світі з корупції та відсутності свободи слова? Чому люди не вірять своїм лідерам, своїй владі і своїй державі? Чому 70% населення живе за межею бідності, а в країні з’явилися мультиміліонери — господарі фабрик, заводів, газет, пароплавів? Вони підкидають нам «касетні скандали», «мовні розборки», релігійні проблеми. А ми в ХХI столітті з’ясовуємо: хто більше громадянин України — українець чи росіянин — і закликаємо любити Україну. І так — 10 років. Нині мені вже 52 роки. Кращі роки позаду. Шахтарі довго не живуть. Та й взагалі українці вимирають. Чисельність населення за 2000 рік скоротилися на 400 тис. чоловік. У світ інший відійшли і українці, і росіяни, і євреї, і татари, і білоруси. Тож кого мені любити? Я люблю українську природу, гарячий борщ, гарну горілку, київські кручі. Я люблю українські пісні, але не менше люблю Пушкіна, Цвєтаєву, Ахматову, Блока, Гоголя, Москву. Єдине місто в Росії, де я був, — це Москва. Обожнюю Львів (був там три рази), Житомир, Полтаву, Чернігів, Херсон, Одесу. Люблю свій Донецьк, свій дім і город у шість соток при ньому. В моєму саду більше сотні кущів троянд. Це — Україна. Цю Україну я люблю без закликів і дешевого патріотизму. А любити державу, владу... Ні, дайте мені спокій. Нині українська держава мені не мати, а мачуха. Вона не любить мене. І почуття у нас взаємні.
