Ми продовжуємо публікувати відгуки наших читачів на статтю Любові Ковалевської «Розвиток — не наша ідея?» («День», №206). Сьогодні з автором цієї статті полемізує кандидат біологічних наук iз Києва Віталій МЕЖЖЕРІН.
У моїй голові з дитинства засіли слова з вірша В. Маяковського: «Крошка сын к отцу пришел, и спросила кроха: «Что такое хорошо и что такое плохо?» Вони завжди висвічуються в ній, коли до моїх рук потрапляють матеріали, які оцінюють те, що відбувалося, відбувається чи підштовхують нас у визначене майбутнє. Адже не маючи точної відповіді на дитяче запитання, ми ризикуємо наламати чимало дров.
В оцінці добра і зла еталоном звичайно виступають інтереси держави. Однак оцінка кардинальним чином змінюється, якщо за абсолютну цінність обирається життя. Не життя окремо взятої людини, як у нас про це полюбляють говорити, а життя як вища форма організації матерії, така, що волею долі реалізувалася в умовах нашої планети. Неважко здогадатися, що я стою на позиції: життя є абсолютна цінність, і усе, що забезпечує його збереження, є добром. Така позиція робить всі оцінки однозначними, виключає «подвійні стандарти», робить зрозумілим, що є нормою, здоров’ям, а що — патологією і підлягає лікуванню.
Ось iз яких позицій мені хочеться підійти до статті Л. Ковалевської, яка сформулювала питання: «Розвиток — не наша ідея?» Відповідь на нього, мені здається, вийде стверджувальною. І ось тут виникла дивна річ: спираючись на точні спостереження, які стосуються ментальності українців, хоча й не всіх, і приймаючи, що життя є вища цінність, вона приходить до невірного результату.
Система міркувань побудована таким чином. Живе є вища цінність, його головною особливістю є наявність інстинкту самозбереження. Останній є індивідуальною властивістю: «Ось чому саме правам людини надається вирішальне значення, а не праву етносу на інстинкти». Європа це зрозуміла давно і тому здійснила розвиток, бо останнє «має сенс тільки в зв’язку з людиною, з її благом». Одразу відзначу, що «благо» не може замінити собою «добро». Зіставлення українців з європейцями показує, що перші стосовно других постають «чужорідним білком», котрий викликає відторгнення. «І якщо Україна зібралася «додому — в Європу», вона повинна буде і прийняти загальні правила, і жити згідно з ними». Для цього необхідно здійснити розвиток, у процесі якого повинна відбутися відмова від своєї етнічної ментальності. В останній звертає на себе увагу ряд положень системи неписаних законів села, наведеної Л. Ковалевською.
Щоб усе це оцінити з позиції добра і зла, необхідно повернутися до життя, його головного інстинкту. Він спирається на дві «ноги»: збереження себе і збереження свого роду. Працюють вони по черзі: посилення однієї групи функцій супроводжується послабленням іншої; підтримується баланс: якщо в одному місці прибуло, то в іншому убуває.
Ось причина падіння народжуваності в розвинутих країнах. Пріоритет віддається збереженню себе, тому що, не зберігши себе, неможливо залишити потомство і зберегти рід. Але, щоб спрацював інстинкт самозбереження, працювати повинні обидві «ноги». Виживання етносу залежить від виживання індивідуумів, а виживання індивідуума — від розмірів групи. Ці представлення і дозволяють нам розставити крапки над «і».
Почнемо з етносу. По визначенню, що дав Л.М. Гумільов, етнос — біологічна форма існування виду «людини розумної». Iз цього випливає, що всякий етнос ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ підкорятися біологічним законам, як атом — фізичним. І це підпорядкування здійснюється на рівні підсвідомого, тобто виявляє себе через інстинкти, вмикається незалежно від бажань і роздумів. У цьому і полягає великий сенс збереження себе. Зважаючи на те, що інстинкт самозбереження вирішує і завдання збереження свого роду, критерії стосункiв між людьми виробляються самим етносом. Ось чому головним стає «що люди скажуть».
Право, яке регламентує стосунки між людьми, виникає, насамперед, на грунті їхнього ставлення до приватної власності, а не общинного «володіння», характерного для етносу. Воно покликане замінити біологічні закони «правилами гри», необхідність у яких виникає в зв’язку з переходом до суспільного устрою, для якого характерне різне ставлення до засобів виробництва, у тому числі і до землі. Цей стан М. І. Бухарін назвав «Вавілонським стовпотворінням», де змішуються етноси, мови, релігії, традиції й багато чого іншого. Щоб у ньому навести хоча б якийсь порядок, треба виробити правила і примушувати людей до їх вивчення. Виходить, в українців, яким притаманна етнічна організація колективу, неприйняття права обумовлене не їхньою духовною ущербністю, лінню, безграмотністю і безкультур’ям, а виключно раціональним ставленням до світу, у якому вони живуть. Якщо в чомусь не існує потреби, то нема чого цим собі забивати голову. У цьому й криється суть ставлення до освіти. Вона повинна приносити людині КОРИСТЬ, а вона полягає в тім, що забезпечує виживання, збереження себе і свого роду. Усе, що вище цього — вже марнотратство і навіть шкода, є ілюзією й утопією, від яких варто рішуче позбавлятися. Це називається економією мислення, про яку згадали японці і поклали в основу технічного прогресу.
Ставлення до держави є реакцією на те, що її дії виявляються насильством над життям. Руйнують систему життєзабезпечення: одержавнюють чи перетворюють землю на приватну власність, підкоряють роботу на ній адміністративно-командній чи ринковій економіці, а не інтересам самої землі, яка є головною складовою їхнього середовища, годувальницею, що забезпечує виживання. Влада, яка реалізує своє політичне панування, завжди діє так, що усе рухає зверху, від себе, а не від етносу, ламає його «через коліно».
Цивілізація йшла в Україну і взагалі до слов’ян iз півдня і заходу. І, як правило, у такому стані, що це завжди загрожувало їхньому виживанню. Досить згадати походи лицарів, світові війни, ідеї класової боротьби і диктатури пролетаріату, революції, фашизм, реформи — петровську, столипінську, перебудову, — «сексуальну революцію», СНІД. На щастя, українці реагували на все це адекватно, і це вселяє надію. У них зберігся інстинкт самозбереження.
Особливою проблемою є ставлення до християнства. Ні для кого не секрет, що християнство прийшло до слов’ян відразу в готовому виді — у виді церкви — і лягло на язичеський «грунт». Про їхню несумісність багато говориться в «Новому завіті». Це у певному розумінні приводить до «роздвоєння особистості». Причому язичеському дістається сфера підсвідомого, а християнство не опановує сферу свідомого, тому що замість освіти в хід йде містика. З усього християнства засвоюється не суть його вчення, а неминучість кари Господньої, керування якою здійснює церква. У результаті православ’я, за словами А. Єльчанінова і П Флоренського, бачить сенс християнства «у богослужінні, у молитовному з’єднанні з небесними силами, які невидимо служать у храмі». Трактування Бога і знання «Біблії» — прерогатива церкви, й українці тут ні при чому.
Очевидно, твердження Любові Ковалевської, що українці застрягли на історичному перехресті, викликає бурхливу реакцію в тих, хто вважає, що ми вже давно «у Європі». Саме в цьому руслі сьогодні проходить більшість дискусій. Однак необхідно інше: зрозуміти, чому усе є так, як воно є? Iз цим приходить і духовний розвиток, якого бракує не тільки нам, але й тій самій Європі, у яку ми так прагнемо. За моїми глибокими роздумами, українці в більшій мiрі зберегли первозданну чистоту, ближче знаходяться до природи, а, виходить, і до Бога, який на небесах. І тому є велика надія на те, що великі іспити, у вигляді глобальної екологічної кризи «апокаліпсис», у яку вже втяглося людство, вони витримають iз меншими втратами і виживуть як народ. Звичайно, якщо за час реформи ми його не знищили своїми ж руками.
