Доброго дня, шанована редакціє!
Я народилася і виросла на Донбасі. Але, на жаль, ім’я Василя Стуса майже ні про що мені не говорило. І лише зараз, після подій на Майдані, у свої 40 років (це жах!), я нарешті дізналася про те, що це був видатний поет і національний герой! Я запитую себе: чому це сталося? Чому я, живучи в Україні, не знаю людей, які складають золотий фонд нації?
Моя бабуся родом із Кіровоградщини. На цій землі споконвіку жили її предки-хлібороби. У неї було троє братів. Під час Голодомору померла її мати, у родини все відібрали, і, щоб вижити, вони змушені були тікати на Донбас. Як і родина Василя Стуса, і сотні інших знедолених сімей. Тут потрібна була робоча сила, і можна було заробити на шматок хліба. Вони вижили, але назавжди в їхніх душах оселився страх перед цією нелюдяною «народною» владою. Більше на своїй батьківщині бабуся ніколи не була. На Донбасі вона змушена була закінчити російськомовну школу, потім медучилище. З першого і до останнього дня війни працювала медсестрою у шпиталі. У квітні 1945 року зустріла свого майбутнього чоловіка, моряка-підводника з легендарного підводного човна С-13 під командуванням О. Марінеско. Він родом із Підмосков’я, але після війни нова родина поїхала на Донбас. Тут вони прожили все своє життя, виростили дітей і онуків.
Я вчилася в школі у 80-х роках. Найжахливіше, що саме за ініціативою бабусі я не вивчала українську мову та літературу. Навіщо дитині «зайве» навантаження? Ось, що зробила радянська влада з людьми. Вона знищила в них відчуття національної самосвідомості та гідності, позбавила духовних витоків, перетворила на безлику, безмовну масу.
Вірю, що український народ побудує свою єдину, соборну державу! Вірю, що втіляться в життя мрії Василя Стуса та його однодумців про вільну і щасливу Україну! Вірю, що Донецькому національному університету присвоять ім’я Стуса і поруч встановлять йому пам’ятник! Слава Україні!
Наталя КОНДРАТОВА, випускниця ДонНУ, 1994 рік
