21 квітня 2004 року мали відбутися парламентські слухання «18-та річниця Чорнобильської катастрофи. Погляд в майбутнє». Але як спеціаліст, який пов’язав свою професійну долю з радіацією вже майже 50 років тому, не можу уникнути враження, що наш «погляд в майбутнє» — це лише добрий намір, декларація, а в дійсності ми ще багато років будемо жити з головою, повернутою в минуле.
Наведу приклад. Рік тому, в квітні 2003 року, наш комітет був змушений прийняти рішення щодо призупинення опрацювання проекту закону «Про Національну програму мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи на 2002 — 2005 роки та на період до 2010 року», а також проведення «круглого столу» з обговорення проблеми зв’язку малих доз радіації і стану захворювання постраждалого населення, із запрошенням на нього членів робочої групи, чільних представників МОЗ і МНС України, вчених галузевої і академічної науки, НКРЗ, представників комітету ВР з питань охорони здоров’я, громадськості. Ми були змушені констатувати, що в свідомості управлінців найвищого рангу, значної частини депутатського корпусу, громадськості усталилися з питань Чорнобиля певні стереотипи, міфи й табу, які гальмують подальший розвиток Чорнобильського законодавства.
На виконання цього рішення комітету було проведено кропітку підготовчу роботу. Нарешті такий «круглий стіл» відбувся в жовтні 2003 року. Він також засвідчив існування певних стереотипів у сприйнятті Чорнобилю.
Перший міф: радіації до Чорнобилю навіть не було. Виникненню цього міфу сприяло те, що ані в прийнятій 7-берній концепції радіаційного захисту населення, ані в пов’язаних із нею двох чорнобильських законів, ані в законі про радіаційний захист населення (1995 року) навіть згадування немає про те, а яку ж дозу одержувало населення України до Чорнобиля? До чого, власне, мають додаватися ці додаткові аварійні дози опромінення? Хоча про дочорнобильські дози випромінювання науковцям і спеціалістам давно і добре відомо і навіть викладено в підручниках із радіаційної гігієни, але ця інформація, так би мовити, є «незручною», тому на неї добровільно накладено табу. Привідкриємо це табу.
За даними сучасної вітчизняної медичної науки (НЦРМ АМН України) доаварійна середня ефективна доза опромінення населення України від нечорнобильських джерел природного та техногенно-підсиленого походження складає понад 5,3 (до 6,0) мЗв/рік (0,53 — 0,60 бер/рік). У тому числі до 70% за рахунок природного радіоактивного газу радону в повітрі житлових приміщень, що за 70 років життя становить понад 35 (до 42) бер. Саме на цьому тлі маємо запобігати додатковому опроміненню, що пов’язане з Чорнобильською катастрофою, та яке за прийнятою 7-берною концепцією не повинно перевищувати 1,0 мЗв/рік (0,1 бер/рік) і 70 мЗв (7 бер) за 70 років життя.
Отже, пересічний українець отримує за все життя майже 50 бер (37 — 42 бер доаварійних і не більш як 7 бер аварійних чорнобильських).
Другий міф: населення до цього часу продовжує отримувати шалені дози чорнобильської радіації. Хоча в дійсності, за науково-виваженими твердженнями МОЗ і МНС, постраждале внаслідок аварії населення вже отримало до 80% пожиттєвої додаткової (за рахунок аварійних викидів) дози.
Без будь-якого руху лежать стоси багаторічних досліджень із дозиметричної паспортизації населених пунктів. Дані по ретроспективних і прогнозних дозах населення, яке мешкає в населених пунктах України, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської аварії (узагальнені дані за 1986 — 1997 рр., збірка №7), свідчать про те, що перебільшення передбачених існуючою концепцією лімітів — 70 мЗв (7,0 бер) за 70 років життя — може очікуватися лише для 35 із 2203 населених пунктів, які потрапили до зон радіоактивного забруднення. Доречно буде зазначити, що шляхом різних законодавчих «удосконалень» затверджена 7-берна концепція де-факто перетворена на 0,1 берну концепцію.
У порівнянні з доаварійною середньою ефективною дозою опромінення населення України від доаварійних джерел додаткові чорнобильські дози складають від 1 до 5%, рідко до 20% та визначаються як супермалі дози радіації.
Додаткові дози, навіть менші за 1,0 бер (замість дозволених 7 бер), за 70 років життя отримає населення у 861 населеному пункті, що складає 40% від загальної кількості населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення.
Разом із тим, за даними практичної медичної статистики місцевих підрозділів МОЗ України, за останні роки спостерігається ріст захворюваності населення, яке отримало малі дози радіації на радіоактивно забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи територіях. Значними темпами в останні роки зростає кількість інвалідів-чорнобильців.
Виникає певне протиріччя між результатами дозиметричної паспортизації, які засвідчують наявність лише супермалих додаткових доз радіації чорнобильського походження, — з одного боку, і значно гіршим (за даними практичної медичної статистики), ніж можна було очікувати, станом здоров’я населення — з іншого боку. Це в значній мірі заважає науково- виваженому визначенню шляхів подальшого подолання чорнобильського лиха, породжує з боку населення та громадськості певну недовіру до влади.
З боку світової наукової спільноти існують дуже суттєві зауваження до існуючої вітчизняної медичної статистики стану захворювання постраждалого внаслідок аварії на ЧАЕС населення, які свідчать про певні методологічні прорахунки та недоліки в її веденні. Перелічу деякі з них:
1. Відсутність вірогідних даних про стан здоров’я постраждалого населення до аварії, що призводить до уяви про зв’язок будь-яких захворювань виключно з додатковим опромінюванням у супермалих дозах.
2. Введення в практику диспансерного спостереження досліджень, які раніше не застосовувалися, що призводить до уяви про збільшення захворюваності.
3. Ігнорування попереднього досвіду радіаційної медицини, некоректне та однобічне використання медико-демографічних показників у регіоні й державі в цілому.
4. Проведення причинного аналізу стану захворювання населення лише у зв’язку з додатковим опроміненням у супермалих дозах, а не у зв’язку зі всіма іншими чинниками: аварійними і поставарійними факторами ризику, а також загальним різким погіршенням соціально-економічного стану життя людей.
Слід відзначити і полярні позиції із зазначеної проблеми науковців і представників практичної медицини України і Білорусі — з одного боку, а з другого, — авторитетних світових організацій і Росії. Це, на наш погляд, є підтвердженням того, що зазначена проблема є нагальною і має міжнародний характер. Саме тому в 2003 році світовою спільнотою був започаткований Міжнародний чорнобильський проект, який має на меті в найближчі роки віднайти більш виважене і прийнятне рішення зазначеної проблеми. Приймають у ньому участь і представники України.
На мою особисту думку, як спеціаліста, одним із шляхів вирішення проблеми радіаційного захисту населення в цілому (а не лише від наслідків Чорнобильської катастрофи) могло б стати створення Загальної концепції радіаційного захисту населення із визначенням загального (сукупного) ліміту дози від всіх джерел опромінення: природного, техногенно-підсиленого і аварійного. Саме це було записано в Рекомендаціях парламентських слухань до 17-ї річниці Чорнобильської катастрофи, але... віз і нині там.
Для вирішення цього завдання у наукової спільноти України є відповідні фахівці, знання і досвід. Справа — за бажанням прислужитися власному народові у вирішенні цього надзвичайного завдання.
