«Маємо Страсний тиждень, тиждень посту в думках і вчинках, а суди по бійцях 51-ї окремої механізованої бригади тривають, коли ж то до сповіді?» — так писав на своїй сторінці у «Фейсбуці» адвокат з Луцька Василь Нагорний, котрий на волонтерських засадах вже понад рік опікується мобілізованими бійцями бригади. Їх судять за самовільне залишення частини, хоча якщо воно і було, то не в бойових умовах, а вже при поверненні у частину. Коли нікому до них не було діла, і ніхто з командирів, виявляється, не винен. Навіть сьогодні, у Страсну п’ятницю, у суді слухають дві справи по бійцях, які «йдуть на судову Голгофу» заради справедливості по всій 51-й бригаді. Не здаються разом з адвокатом, не підписують, як їм пропонують, «мирову». Тому і відгуки волинян про пережите в останній тиждень про це ж — про прагнення до справедливості. До людської гідності.
Антон БУГАЙЧУК, політтехнолог:
— Нещодавно я змінив професію журналіста, якій присвятив три з половиною року, на професію політтехнолога. Ця галузь дає мені більше можливостей для самореалізації та дозволяє бути чесним перед собою. Та, попри це, мене не перестають хвилювати брудні й непрофесійні інформаційні кампанії, які грошовиті політики замовляють тим, хто називає себе журналістом. Ми часто говоримо, що Революція Гідності не принесла масштабних змін у суспільстві. Так само вона не зменшила градус лицемірства у промовах та рядках «джинсових» публікацій. Я проти цього. Бо це — шлях в нікуди. Ніколи ми не побудуємо нормальної країни, коли впливові люди постійно думатимуть, як одне одного обдурити.
Проте не треба ставати у позицію жертви лише через те, що хтось «піариться» на брехні. В довгостроковій перспективі люди завжди зможуть відрізнити «зерно» від «полови». Тому давайте будемо зернами, які проростуть у щось хороше для наших дітей.
Іванна ВОРОШИЛЮК, музикант, автор-виконавець:
— Останнім часом дуже швидко почали змінюватись картинки життя, з декораціями включно. Фріланс стає життєстилем. Одні знайомі змінюють інших, рветься якась мотузочка — натомість підпоркою вив’язується нова... Час динамічний і мінливий. Ти перебуваєш у потоці змін, де одна хвиля накочується на іншу, і твоє основне завдання — не опиратися стихії, бо знесе... Враховуючи постреволюційну активність оточення, доводиться встановлювати фільтри і «профільтровувати» стосунки з друзями/знайомими/стрічними, оскільки багато спроб використати, отримати вигоду твоїм коштом. Коли при цьому відсутній паритет, намагаюся відмовлятися від подібних пропозицій. Не завжди поки що вдається, але дещо уже відстояла. І життя приводить до мене людей кращих. Це — добре.
Вчусь не жалкувати за втраченим. Дивитися уперед. Хожу «вагітна» двома творчими проектами, що їх хочу зреалізувати. Є сподівання і надії. Залишається лише робити кроки. Не боятися цього. Контактувати. Вчусь вітальності. Любові до життя і прийняття життя. Це важливо, щоб не загубити орієнтири і свіжість сприйняття життя. Розмовляю виключно українською мовою і не переходжу на російську. В Києві з такою позицією майже завжди почуваєшся білою вороною. В цьому вбачаю свій внесок у формування і посилення україномовного простору на території України, бо жити в просторі російськомовному мені як українці некомфортно. Маємо за це боротися. Щоденно.
Ірина ОСТРОВСЬКА-КОЦ, державний службовець:
— Слідкую за місцевими новинами у стрічці «Фейсбуку». З останніх, що мене неприємно вразили, — лучани у Вербну неділю не гребували пошматувати вербу, яка росте поблизу собору, щоб хоч гілочку, але освятити. Мотивували тим, що не встигли придбати, а у центрі міста ніхто не продає. Тобто, йдучи до храму, виконуючи обряд, не полінувалися пообламувати гілки під порогом церкви.
А в стрічці коментарів під новиною — і самовиправдання, і погрози подати до суду за втручання в особисте життя, і образи. Тобто люди, освятивши вербу, символічно побажавши одне одному, згідно з обрядом, здоров’я, кинулися морально смітити і ображати своїх же сусідів! Того ж дня, певно... Бо ж до Великодня ще юрбою усі підуть до сповіді, та чи втримають моральну чистоту бодай до другого дня свята? На моє глибоке переконання, чимало людей, не маючи Бога у серці, виправдовують себе і виписують собі індульгенції, відвідуючи церкву, та Храму у душі ніколи не побудують. Бо складно постійно жити у злагоді з моральними цінностями, тими ж десятьма заповідями і нікому не нахамити у черзі, не скубнути гілку дерева, не викинути тварину напризволяще, не кричати на дітей, не сваритися з батьками та рідними. Простіше жити, як хочеться, а потім один раз на рік поставити плюсик в уявному списку та простити самому собі все погане.
Усі ми не ідеальні. Однак хто стверджує, що до досконалості не варто прагнути? Може, буду банальна, але почати варто з себе. І не шматувати вербу — для початку...
