...Якби я не читав чимало документів із зарубіжних архівів (Франції, Бельгії, Німеччини і Чехії,) багатьох праць українських істориків Н. Полонської-Василенко, М. Аркаса, О. Єфименко, І. Нагаєвського, О. Субтельного та ін., а також документів, розпоряджень, маніфестів і т. п. Катерини Другої, які стосуються згаданих подій в Україні, то неодмінно повірив би обер-братам з-над Вісли та «старшим» — з-поза Хутора-Михайлівського, що «була локальна уманська різня», та й по всьому. Але ж, люди добрі! 1839 року озивається про «коліївщину» вже український історик і патріот М. Максимович своїм гострим протестом супроти сфальсифікованого тлумачення Повстання 1768—1769 років на Правобережжі нашої Батьківщини: «Кривавий подвиг Залізняка (І. Ґонти) не був простим гайдамацьким розбоєм і не випадковим нападом запорожців на польські володіння для грабування. Ні, то було вогнедишне виверження народної помсти і ворожнечі, що цілий вік накопичувалося під гнітом унії, то була передсмертна гарячкова сутичка двох ворожих стихій у державному тілі, яке вже наближалося до кінця...» За мурами фортеці в Умані під червень 1768 року сховалася значна сила оружних людей: три полки надвірних козаків, три окремих сотні під орудою Ґонти, Уласенка і Яреми, брами фортеці і башти охороняв «кампут панцирної корогви» — 800 вояків, численна міська міліція, як «зелена» з околиць, 400 спудеїв школи василіан (щоправда, 200 з них перейшли на бік повсталих), крім того, довкола фортеці і в самій твердині було повнісінько озброєної шляхти з усієї округи, 32 гармати і 300 чоловік обслуги під орудою французького інженера-капітана Ленерта. Чи відав про це пан Куліш, коли писав свій виклад історії?
Якщо під Уманню зібралася «п’яна голота», себто клошари, по-нашому бомжі, то навіщо російський генерал Кречетников, виконуючи волю імператриці Катерини, почав перекидати під Умань три ескадрони гусарів, каргопольський драгунський і московський карабінерський полки, а також «знатную команду» (полк. — О. Г.) кампанійських козаків (донських. — О. Г. ) під орудою полковника Гур’єва? А вже на Правобічну Україну, як пише історик, ринули корпуси російських військ під рукою, князів Прозоровського, Рєпніна, Мещерського і графа Рум’янцева, а сам непереможний Суворов якраз захворів!
Ось витяг із грипсу білоцерківського губернатора С. Рильського (прародича М. Т. Рильського), який звітував графові Браницькому, коронному гетьманові Жечі Посполитої, 13 грудня 1768 року (боротьба вже точиться півроку) про події на Правобережжі: «Палає повстання далі на Білоцерківщині, до нього долучаються селяни в районі Гусятина, Корсуня, Сміли та ін.».
Погляньте на Козацьку Раду під Уманню 22 червня 1768 року. Ранок на околиці міста. Багатотисячне військо. Співають жайвори в чистому небі. Козаки й гайдамаки вигукують ймення гетьмана Залізняка. Україна ділиться — адміністративно! — на полки та сотні. Обираються полковниками: Іван Гонта, Семен Неживий, Микола Швачка, Андрій Журба, Іван Бондаренко та Станкевич! А ще ж чималенько сотників та інша козацька старшина. «П’яна голота», пане Куліш?
...Генерал Кречетников передав полякам 1954 повстанців і самого Івана Ґонту. Залізняка, як підданця Москви, спровадили в «железах» на суд до Києва, звідки йому прослалася торованка на Сибір. Так інтелігентний граф Браницький наказав... Давайте надамо слово російському спецові з історії Г. Данилевському: «Новые Нерон и Диоклетиан (Браницький і обозний регіментар Йосип Стемпковський) отрубили головы восьмистам гайдамакам. Эти головы долго смущали народ, прибитые гвоздями к столбам в дальних деревнях. Остальных польские мстители повесили, жгли им руки в просмоленной пакле или отсекали им по руке и по ноге и так отпускали их обратно в Запорожье. Виселицы с казненными казаками и хлопами стояли от Умани, Смелы и Лисянки вплоть (!!!) до Львова в Галичине...» До цього додам одненький штрих: у Львові обер-брати з-над Вісли повісили понад двісті повстанців-селян. Але історія воздала також їм. Наслідки повстання на Правобережній Україні для Речі Посполитої були жахливі. Увівши на прохання польського короля Понятовського на терени «польської України» великі контингенти російських військ, імператриця Катерина вже ніколи їх звідти не відкликала. І від 1794 року Польська держава перестала існувати — до першої чверті минулого століття.
Скажете, автор щось має супроти сусіда?
Ніц не маю! Щиро хочу, аби наші два народи жили в мирі та злагоді. Як належить — по-Божому!
Пригадав: великий польський патріот, один із чільників польського повстання супроти окупантів з Московщини 1830—1831 рр. Йоахім Лелевель своє вікопомне Звернення до нас і північних сусідів завершив гаслом, яке й нині животрепетне — живе:
«За нашу і вашу свободу!»
Амінь.
