Фраза, винесена в заголовок, узята мною з недавньої інтернетівської статті на сайті Національної спілки журналістів України (НСЖУ). Запитання виникло у групи шанованих журналістів під час їхнього недавнього спілкування у Києві з групою шанованих парламентарів.
Про яких «зірок» ідеться? Думку про співочі таланти доводиться відкинути одразу. Бо якщо, наприклад, популярна естрадна співачка ще може за сумісництвом бути народним депутатом, то «акулою пера» їй стати явно складніше. Ні, мова про зірок спорту, якщо бути точним, то про зірок інтелектуального спорту — шахів. Сам шахіст-першорозрядник, я не стримаюся від красивої цитати знаменитого гросмейстера Зігберта Тарраша про нашу гру: «Як у коханні, як у музиці, в шахах криється сила, що приносить людям радість».
• Фабула проста. Перед Днем журналіста України і ювілеєм парламентаризму збірні команди шахістів НСЖУ й Асоціації народних депутатів України вирішили провести товариський матч. Хоча матч проходив на «полі» журналістів, нардепи діяли напористо. Перед грою вони попросили журналістів дозволити внести до своєї заявки... гросмейстера, чемпіонку України 2011 року Катерину Должикову і чинного чемпіона країни серед юніорів Кирила Шевченка.
• Причина? На відповідальну гру команда депутатів прибула, виявляється, у неповному складі. Нехай читач, поклавши руку на серце, скаже, чи може він в принципі уявити парламентарів у повному складі? Не може? То ж бо й воно. Втім, мої колеги як коректні господарі поля дали згоду. Не зривати ж захід. До того ж названі чемпіони були, так би мовити, під рукою. Як переможці шахового конкурсу парламентського журналу «Віче».
• «Тимчасовий нардеп» Должикова і «нардеп-юніор» Шевченко принесли своїй команді відповідно 10 і 9,5 очка з 10! Чемпіон України серед журналістів Олександр Малієнко не осоромився, але навіть його вісім очок із 10 переламати ситуацію не могли. Для «акул пера» як заспокоєння (бо остаточний результат зрозумілий) від суперників прозвучало підбадьорююче: «Перемогла дружба!»
Щоправда, підбадьорилися не всі журналісти-шахісти, через те і прозвучало запитання, використане в заголовку: «А чи не ділити нам «зірок» між командами порівну?». «Вони вже були заявлені за нашу команду, — прозвучала відповідь, — ми їх нікому не віддамо!». Втім, було дружно вирішено зробити такі матчі регулярними. Кінець історії?
Боюся, що ні. Але ж вона, ця історія, досить звичайна. У чомусь навіть пересічна, хіба ж ні? Якраз у цьому і справа: у звичайності і пересічності. Знайдеться, наприклад, криворізький дійшлий читач, який скаже: «А ми теж не ликом шиті».
І матиме рацію. Тому для повноти картини додамо, що і в нашому місті проходив нещодавно журналістський шаховий турнір аматорів. До речі, теж приурочений до Дня журналіста. І так само честь аматорів в одній із команд захищала «зірка». А саме — відомий шаховий майстер (не було б претензій, веди майстер, наприклад, шахову рубрику в газеті або передачу на ТБ). Команда ця, нехай і через верхи, перемогла (інакше, зрозуміло, вийшов би конфуз). Але радості, обіцяної гросмейстером Таррашем, команда-переможець, схоже, не відчула.
• Отже, про що йдеться? Обидві історії, розказані тут, провінційні. «Мабуть, ні відстань від столиці, ні поверхи, ні асфальт вже не можуть служити мірилом провінційності, подібно до того, як освітою не міряється інтелігентність. Що ж тоді? Я не буду оригінальний, застій думки — ось мірило», — писав мій вчитель, кращий радянський журналіст 70—80-х років Анатолій Аграновський.
• Виходить, Київ — не завжди приклад? Виходить. У шахах, зазначу, цієї весни стали чемпіонками Європи і світу серед жінок відповідно українки Наталя Жукова і Марія Музичук. Більш ніж відмінно! Жукова — одеситка, а Музичук — увага — з райцентру Стрий Львівської області. І тренери у Марії не столичні знаменитості, а мама і тато — заслужені тренери України Наталя і Олег Музичуки. Які ж вони провінціали?! (Цікаво, як би ці подвижники шахів прокоментували наїзд шаховими «катками» на спортивну етику). Взагалі, приклад цієї сім’ї не слабкий, правда? Зокрема для столиці, яка, на жаль, до цього часу не має належного республіканського шахового клубу.
А ось у нас у Кривому Розі два роки тому з’явився прекрасний шаховий клуб для дітвори (і не тільки). Причому цей клуб — відділення ДЮСШ № 3 — сусідить, що чудово, з головним міським театром ім. Тараса Шевченка. До речі, там чудові тренери, зокрема шахові майстри: молодий — Артем Коваль, досвідчений — Людмила Асланян.
...Мій «студентський» Київ мені подобається більше, ніж нинішній. Дивлюся на книжки своєї домашньої бібліотеки і зауважую, ось ця книга і ось ця, і та теж — з київського «Букініста» (у центрі). Якого давно немає, як немає вже і мого фірмового «Журналіста», магазину на вулиці Богдана Хмельницького. Зате поряд з оперним театром виник магазин «Еверест». Заходив у нього, ціни справді надхмарні, сповна відповідають назві магазину. Годинник, який там бачив, наш телеглядач, буває, бачить хіба що у політиків.
• Розповідаю все це своїм підопічним (тим самим підліткам, які мріють стати журналістами і люблять шахи, і, до речі, були присутні й на згадуваному місцевому шаховому турнірі).
«Взагалі ж бо, я думаю, що у них є спільне, у цих комерційних і турнірних «рокіровок», — говорить Маша Матяж (цього року дівчина вступатиме на журфак, школу закінчила зі срібною медаллю). — Напевно, це духовне міщанство. Нічого, коли я стану журналістом, писатиму на цю тему. Мені цікаво, коли говорять, що треба жити по-новому. Але краще давайте робити, а не говорити. Можливо, і про республіканський шаховий клуб треба подумати. Для всіх. Я не жадібна, нехай і політики там грають...»
Всі засміялися. А за мить голос популярної естрадної співачки з чийогось відкритого вікна (спека!) вже переконував нас: «Обычная совсем, обычная совсем история, Немножко грустно всем, немножко грустно всем, Не более...»
Так правда це чи ні, що «не более»?
