Роман НОВОСАД, учень ліцею-інтернату Волинської обласної ради (Луцьк):
— Нещодавно обурили новини із рідного Горохова. Військовий, що повернувся додому в коротку відпустку, мусив пішки іти по трасі понад 20 кілометрів, оскільки жоден автобус чи маршрутка не зупинилися. Уже поблизу Горохова солдата помітив і взяв у авто Олександр Дроздов. Поговоривши із бійцем, він просто впав у ступор. Хлопець пішов на фронт ще 2014 року добровольцем. Переніс 4 контузії та чимало поранень. Вдома його чекають дружина та маленька дитина. На питання Олександра, чого солдат не зупинив маршрутку, той відповів: «Вони не хочуть зупинятися, я ж пільговик...»
Справа тут не лише у маршрутках. Звичайно, там завжди знайдуться розумники-водії, які, навіть коли їм пред’являють посвідчення, залишаються невдоволеними, і кажуть щось типу: «Я тебе туди не посилав». Лякає людська самосвідомість... Куди зникає повага до тих, хто мерзне в окопах і бліндажах, захищаючи нашу із вами свободу? Хто вони для нас? Герої? Чи нам нема до них ніякого діла? Про це свідчить не лише прикра історія із маршруткою. Зараз хлопців, що прийшли з АТО, пошановують і поважають хіба що на урочистих заходах. А як із пам’яттю тих, хто загинув у бою? Поховали, хвилиною мовчання вшанували — і все!
Щодень жахаюся страшними цифрами загиблих. І, незважаючи на те, зараз якийсь нахаба-водій маршрутки, що востаннє тримав зброю в армії (і то не факт) може проявляти таке ставлення до Героя? Чи потрібні тоді нам, українцям, Герої взагалі? Треба кардинально міняти людський світогляд. Бо інакше нація не втримається на плаву.
Наталія ШЕПЕЛЬ, журналіст:
— День вдався — це той день, про який ніколи не дізнається старший дядько, який крепкою лопатою чистив тротуар, по якому я йшла. Коли уже наблизилася практично впритул, бо далі дороги нема, він раптом розвернувся, побачив мене, кинув лопату і сказав: «Я вам зараз своїми валянками сліди на дорогу прокладу. А ви в них ступайте»... і я слухняно пішла, пірнаючи в глибокі сліди. Пішла, як в дитинстві, коли були такі ж сніги і такі сонця. Коли сніг переливався і лишив мені назавжди своє ім’я. В тому далекому словнику він звався «срібний»... Тими слідами добрий дядько з крепкою лопатою влаштував мені цінне побачення зі мною, десь так п’ятирічною. І були мені скарби: дрібні сліди невідомої пташки; пеньок, схожий на одноіменне тістечко з кулінарії; співучий ще один дядько, що весело чистив сніг і розмовляв із собаками; сніжні грудки — вони ж — марсіанські хроніки... і було сонце, що пробивалося крізь сни дерев до самісінького пана Бога. І подумалося: все буде сонце! Принаймні незнайомому дядькові я шлю його всім серцем!
Андрій ЛИНДЮК, голова Маневицької райдержадміністрації:
— Коли завершився минулий навчальний рік, то так сталось, що керівник гуртка із різьби по дереву Центру творчості дітей і юнацтва написав заяву на звільнення. Відразу прийшли його вихованці просити за нього, а точніше — не так за нього, як за себе, адже мають велике бажання займатись і різьбою, і художнім розписом. Тоді так сталось, що ми нічого не змогли зробити. Але коли пройшло півроку, і вони знову прийшли, то я зрозумів, що ситуацію потрібно рятувати. Звичайно, ми все вирішили, і керівник гуртка передумав. Бо в цій ситуації по-іншому не можна було. Та в цій історії найцікавіше є те, що якщо наші діти цікавляться не тільки комп’ютером і телевізором, а й готові займатись досить складною, але дуже цікавою справою, і не під тиском батьків, а самостійно, то це означає, що майбутнє у нашої країни є! Для мене ця історія стала неочікуваною і дуже приємною! Навіть більш приємною, ніж коли ми купували автобуси, комп’ютери, ремонтували школи тощо... Бо на те все ми мали вплив, а на захоплені очі дітей, коли у моїй присутності керівник гуртка сказав: «Добре, я погоджуюсь написати заяву і повернутись до занять», а потім ми ще й узгодили із приміщенням... повірте, десяток тих дітей, що вийшли з усмішкою з мого кабінету, вартують багато чого!
Богдан ЯНОВИЧ, науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею імені Омеляна Дверницького:
— Життя невпинно біжить вперед, радісні і сумні події чергуються у долі кожного з нас. Якось я читав вислови мудрих, і мені сподобалися слова Будди: «Кожен день ми народжуємося заново. І те, що відбудеться сьогодні, і є найважливішим». То ж те, що ми живемо і бачимо сонце — це вже найбільше щастя. Останнім часом засмучує непроста ситуація в Україні: досі триває війна і гинуть люди, кращі молоді люди, які б мали піклуватися про свої родини і розбудовувати Україну... Не додає радості і економічна ситуація: зарплата більшості бюджетників є мізерною у порівнянні з цінами на все, така зарплата просто відірвана від реальності. Українці змушені боротися за біологічне виживання всіма законними і незаконними способами, прикро, що нас поставили в такі умови. У боротьбі за матеріальне люди не мають часу подумати про духовне.
Особисто мене радують мої діти — 5-річний син Тихон і маленька донечка Віра, які щодня стають мудрішими і пізнають світ. «Не ридать, а здобувати, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі», — писав І. Франко. Хочеться, щоб Україна стала хоч для наших дітей лагідною мамою, а не злою мачухою. А ще тішить робота, яка мені подобається. Як казали римські мислителі: «Не буває постійного щастя», тож будьмо задоволені тим, що маємо, бо, можливо, комусь ще гірше...
