Нотатки користувача Maxim Scherbina (спільнота «Соло із соцмереж з... оркестром»)
Читаю «Спогади про війну» Миколи Нікуліна — пітерського мистецтвознавця, професора, всесвітньо відомого фахівця з живопису Північного Відродження, члена наукової ради Ермітажу. І при цьому людини, яка пройшла всю війну.
Його мемуари, написані в 70-х, а опубліковані лише на початку 2000-х, — це хроніки повноформатного пекла, в яких на 1 випадок відчайдушної хоробрості припадає 99 безглуздих смертей. Воші, голод, жорстокість, гниюче м’ясо і жодних тобі пропагандистських опатронтажених накрохмалених гімнастерок. Як казав сам Нікулін друзям — цю книжку він просто виригнув, намагаючись за допомогою письма позбутися частини всього того пережитого жаху.
І при цьому книжка сповнена глибокого, неймовірного співчуття і співпереживання до долі простого солдата, маленької людини, що опинилася «поміж жорнами історичного млина, між двома геноцидами». Оскільки Нікулін сам таким солдатом був.
Йди і читай.
Ось, наприклад, дуже пророчий шматок:
«Як у мирний час проводилися арешти і страти найпрацьовитіших, найчесніших, найінтелігентніших, найактивніших і найрозумніших людей, так і на фронті відбувалося те ж саме, але ще у відкритішій, огиднішій формі. Наведу приклад. З вищих сфер надходить наказ: узяти висоту. Полк штурмує її тиждень за тижнем, втрачаючи силу-силенну людей на день. Поповнення триває безперервно, людей не бракує. Але серед них опухлі дистрофіки з Ленінграда, яким щойно лікарі приписали постільний режим і посилене харчування на три тижні. Серед них діти 1926 року народження, тобто чотирнадцятирічні, що не підлягають призову в армію. «Вперрред!!!», і все. Нарешті якийсь солдат чи лейтенант, командир взводу чи капітан, командир роти (що рідше), побачивши це страшне неподобство, вигукує: «Не можна ж гробити людей! Адже там, на висоті, бетонний дот! А в нас лише 76-міліметрова гармата! Вона його не проб’є!». Одразу ж підключається політрук, СМЕРШ і трибунал. Один зі стукачів, яких повно в кожному підрозділі, свідчить: «Так, у присутності солдатів засумнівався в нашій перемозі». Негайно ж заповнюють вже готовий бланк, куди треба лише вписати прізвище, і готово: «Розстріляти перед строєм!» чи «Відправити до штрафної роти!», що те ж саме. Так гинули найчесніші, ті, що відчували свою відповідальність перед суспільством, люди. А решта — «Вперрред, в атаку!», «Немає таких фортець, які не могли б узяти більшовики!». А німці врилися в землю, створивши цілий лабіринт траншей і укриттів. Спробуй їх дістань! Тривало дурне, безглузде вбивство наших солдатів. Слід гадати, ця селекція російського народу — бомба сповільненої дії: вона вибухне через кілька поколінь, у XXI чи XXII столітті, коли відібрана і виплекана більшовиками маса покидьків породить нові покоління собі подібних».
Прочитав і сиджу думаю: «Вибухнула? Чи день нинішній лише початок?»
