Гарно закінчується стаття філософа Сергія Кримського «Ментальні цінності в контексті виборчої кампанії» («День», №135). Ось цей невеличкий абзац: «Можна сподіватися, що у відповідальний період історичного вибору свого майбутнього, який переживає зараз Україна, непереможеними залишаться ідеї демократії, національні цінності, принципи толерантності та свободи».
Напевно, всі цього хочемо. А ще — кращого, заможнішого життя у своїй країні, можливостей реалізувати свої людські прагнення. І щоб нашу країну, її громадян сприймали в Європі й у світі як нормальних, сучасних, цивілізованих людей, а не жителів якоїсь закутини, котрим можна лише поспівчувати...
Темою згаданої статті не є різні перипетії політичної боротьби, що ведеться сьогодні навколо обрання нового президента. Хоча вони важливі та заслуговують на оперативне різнобічне коментування. Але, повторюю, тема публікації шанованого філософа — інша. Йдеться про ментальні цінності українців, слід гадати, — нинішніх. Тобто наших виборців. Осінні вибори — відповідальний екзамен для них. Екзамен на мудрість у виборі свого майбутнього. Згоден із тими політиками і політологами, які говорять: в усій великій масі кандидатів головні двоє — Ющенко і Янукович. Із будь-якого погляду вони — різні, з різними пріоритетами, треба лише вникнути в їхню суть.
Отож про нас, українців, чи пак, виборців.
Гарним є поданий у статті опис спокійної софійності (мудрості) традиційної української ментальності, з її сакральними метафорами Дому, Поля і Храму. Це наша духовна колиска, наш внутрішній світ. З одним доповненням: наша історія, наше національне буття не розвивалися лінійно, вони насильницьки переривалися довгими трагічними періодами, один з яких, найбільш згубний, випав на недавнє ХХ століття. Розстріляне Відродження, нелюдський Голодомор, тотальний контроль за тим, хто що думає і як висловлюється, страх за себе і своїх рідних і «промивання мізків» безперервною пропагандою — все це позначилося на ментальності багатьох наших співвітчизників. Лиходії знали і знають: «маси» людські можна змінити, перекувати на потрібний їм «матеріал». Тому й доводиться нині говорити про великий відсоток байдужих (чи збайдужілих), моральний релятивізм, баналізацію Зла, цинізм і нігілізм.
Відродити втрачене в душах людей, якщо воно справді було, — важко. Людина може змінитися, «вилікуватися» лише сама, зсередини. Щоб почати цей процес, часто потрібний такий психологічний подразник, як добрячий прочухан (словесний) від когось ззовні, на перший погляд, образливий для людини. У вищому розумінні такий її «кривдник» чинить гуманно і толерантно, якщо мати на увазі іншу, не так звану «салонну» толерантність. (Щось цікаве про таку терапію написав психолог і філософ М. Норбеков у відомій книжці «Досвід дурня, або Ключ до прозріння».)
Щодо інших наших моральних, ментальних вад, то нам треба позбуватися якогось трепету перед «начальниками». Ще на початку ХХ століття українські соціал- демократи до слова «начальник» додавали в дужках «старшина», бо людям це слово було незрозуміле. Вони воліли мати слуг народу. Це — давня традиція багатьох цивілізацій. У фараонівському Єгипті на службу в поліції набирали рабів, і поліцай (міліціонер) не був «начальником» над громадянами. Нині багато хто з нас усіх державних службовців сприймає як «начальників», яким дозволено більше, ніж звичайним громадянам, і сподівається на якусь «ласку» від них. Інтереси і потреби багатьох обміліли, зпримітивізувалися. «Знаю, як мало людині треба. Спогадів трохи, тютюн, кімната... Інколи краєчок неба... Симфонія дев’ята» (Євген Плужник). А ще: «Дар розуміти, знати і мовчать!» Оце наше!
Тому особисто в мене немає певності, що вибір більшості 31 жовтня буде слушним, з погляду майбутнього. Суспільству бракує відвертих дискусій на цю тему, і виглядає все так, ніби нічого суттєво змінювати в країні не треба.
Є й інша думка: наш вибір, а одночасно екзамен на громадянську відповідальність і мудрість може бути успішним, якщо усвідомимо всю мізерність і безперспективність не гідного вільної людини життя в «резервації» чи якомусь постійному «перехідному стані» під принизливою державною «опікою».
