У нарисі про Київський Будинок вчених (див. «День» № 97—98 від 7—8 червня 2013 року) наголошували на розмаїтті тем, уподобань і форм роботи його завсідників. Але є один фактор, що стосується й хвилює всіх нас, це — Мова!
Із проголошенням незалежності більшість творчих угрупувань Будинку вчених, не чекаючи вказівок згори, рішуче перейшло на державну мову. Власне, якби так вчинили всі громадяни, як це культивували народи Балтії, Закавказзя, то й ніяких мовних проблем у нас на сьогодні не існувало б.
Пригадую, як наприкінці 80-х у Клубі письменників, що на Банковій, збирався багатолюдний гурт шанувальників нашої мови. Згодом цей рух сформувався у Товариство української мови (ТУМ). На його установчих зборах (лютий 1989-го) я закликав до українізації комп’ютерів і впровадження їх на службу поширення мови.
Невдовзі ТУМ перетворилося на «Просвіту». Гадаю, в очільників того руху просто забракло стратегічного мислення й фантазії. Яка просвіта? Адже освітній рівень нашого народу, особливо до масової втечі інтелекту за кордон, був (і є!) досить високим. Відтворювати форми й заходи доби, коли три чверті населення було неписьменним, яка потреба? А от з мовою в нас, а це лице і дух нації, не все гаразд.
Актуальним є пошук форм оприваблення, запровадження національного мовлення у маси. Балачки про калиново-солов’їну — що мертвому припарки! Чітка мета, спільна справа, праця гуртом — ось у чому ключ до успіху.
Не вдаючись в деталі — звідки й чому (зрештою, це все описано в моїй книжці «Гра як пізнавальна та конструктивна діяльність. Другий проект — «Лексична толока», 2005 рік), я проголосив проект тої толоки. Її ідея — спільно збирати мовні скарби з метою поповнення, фіксації лексичного фонду нашої мови. Як виявилося, це був, практично, зойк волаючого в пустелі!
Підтримали задум лише: орган ОУН газета «Українське слово», понад 70 публікацій, та зав. відділу діалектології Інституту української мови НАНУ, професор Павло Гриценко. Зараз він — директор цього закладу.
Звичайно, за таких умов зібрати щось вагоме було нереально. Але, принаймні, вдалося довести, що таланти, лексикографи-аматори у народі є. Що за належної підтримки й організації збирати лексику гуртом цілком реально.
Принагідно, не можу не згадати приму Толоки — бабцю Надію Малишко. Скромна сільська вчителька з Васильківки, що на Січеславщині, вона раз у раз надсилала мовні перлини, що спливали в її пам’яті.
Її можна порівняти з іншою геніальною, хоч і неписьменною, жінкою — Явдохою Зуїхою. Грубенький том фольклорних записів від неї видала 1965 року «Наукова думка».
А ще пані Надія часом згадувала епізоди свого довгого життя — Голодомор, викладачів... Останніх, а це були достойні, шляхетні й освічені люди, перестріляли більшовики.
Але з плином років почало здаватися, що мета й засоби в нас не суголосні. Адже ми мали на увазі не так мову, зафіксовану в академічних картотеках та почасти відтворену в словниках, а її масове поширення в побуті та освіті, науці й виробництві, армій та медіа. Звуки досконалої української мови — ось що має спрацювати для її відродження в масах, подіяти, мов євшан-зілля з відомої легенди!
* * *
На моє переконання, те, що, бува, долинає з різних джерел, є не зовсім українською мовою. Може, в мене зіпсований смак, але та мова, про яку Агатангел Кримський свідчив, що її звуки викликають у нього солодкий щем десь у грудях, бринить інакше. Можливо, то якісь фантазії, якби я не чув зрідка божественні раритетні звуки отої омріяної й оплакуваної нами мови!
Як таку її, бідолашну, слід назвати? Нормативна, натуральна, літературна, досконала, правильна, еталонна, вишукана, щира — усе щось не те. Зрештою, спливло означення — «Аристократична»! Може, це звучить з викликом, але наших «братів незрячих, гречкосіїв» таки треба добре струсонути, щоб пригадали «і чиї ми діти»!
Так, це вже років чотири, під орудою Інституту української мови НАНУ та його директора зажевріла при Будинку вчених Вітальня аристократичної української мови. «Вітальня» у цьому разі є синонімом до «Клуб», «Гурток», «Салон». Але й фізично це найкраща — «Біла вітальня» старовинного особняка, де розмістився по війні Будинок вчених. Директор цього закладу — Алла Анастасівна Калініна — пильнує, щоб нас не потіснили якісь там «фізики», бо резерв місць у нас, на жаль, ще спостерігається.
* * *
Наважуся стверджувати, що й усна мова може бути не лише знаряддям кодування й передачі інформації, ще кажуть — комунікації, а й генератором мистецьких, естетичних цінностей. Втім, як скрипка, бодай Страдиварі, сама по собі нічого не породжує. На ній ще треба навчитися грати. Так і мовою слід оволодіти, призвичаїтися сприймати та поціновувати витвори з неї. Саме тоді вона стане бажаною, престижною, а її носії — взірцем до наслідування. На жаль, із зразками та їхньою пропагандою в нас не все гаразд. А вони трапляться. Не треба лише ловити гав!
Якось, коли ідея Вітальні мови лише зароджувалася, до нас завітала професор Марина Зерова. Її оточив гурт молоді, й вони гомоніли про щось житейське. Не знаю, як решта, але я достеменно почув з уст Марини Дмитрівни оту Аристократичну Мову!
Що дивуватися. Адже її батько був академіком, а дядько — Микола Зеров — відомим літературознавцем, поетом кола неокласиків, перекладачем. Його розстріляли в Карелії «на честь 20-ї річниці Жовтня». Але, виходить, родина зберегла українську мову інтелігенції початку ХХ століття.
Ще одна моя зустріч з Мовою відбулася за дещо дивних обставин. Відомий театральний режисер-новатор — Андрій Жолдак — якось привіз до Києва постановку за романом Василя Барки «Жовтий князь». Не беруся судити, чи саме так треба трактувати трагічні події та вшановувати пам’ять їх жертв. Бо спершу глядачів примусили пробиратися в Оперу якимось лазом з неструганих дошок. Перебудований партер зали Опери нагадував цех вагоноремонтного заводу.
Дійство розгорталося відповідно до волі автора роману та режисера. Я був готовий і до гіршого. Аж раптом стрепенувся. З вуст однієї з актрис до мене долинула ота Аристократична Мова. Дарма що йшлося про селянський побут родини Катранників у час Голодомору.
А може, таким був режисерсько-акторський задум і його втілення. Показати, що ми ще втратили? У такому разі знімаю капелюха!
Десь у програмці наведено ім’я акторки, яке я не чув ні до, ні після тої вистави. Не надто настирливі розпитування також нічого не дали. Де таке обдарування надибав А. Жолдак, куди воно кануло по тому, так і не відаю. Таланти від науки чкуряють за кордон, але що там робити актрисі?
Отак, не скажу, що полюю, скоріше пантрую, за носіями щиро української мови. Але потрібні інші засоби й колективні зусилля для пошуку самородків від мови й заходи, щоб їх усі почули й наслідували.
* * *
Дітлахи — герої п’єси Моріса Метерлінка — шукали Синього птаха, який буцімто дарує щастя. А де переховуєшся Ти, Синій птах української мови?
