Це не хронологія студентського голодування, яке відбулося в Києві
на площі Жовтневої революції 2—17 жовтня 1990 року. Це просто найяскравіші
уривки із спогадів. Враження, зафіксовані у пам’яті. Вони калейдоскопічні,
тому не претендують на серйозний аналіз причин і наслідків. Для мене вони
скорiше відбивають присмак того напрочуд теплого жовтня. Осіннього місяця,
який породив тоді стільки весняних надій...
Повідомлення про те, що студенти самовільно розбивають
у центрі міста наметове містечко, де збираються голодувати, добиваючись
виконання своїх політичних вимог, викликало шок здивування. Позаду вже
були Фергана, Сумгаїт, розгін мирної демонстрації за допомогою саперних
лопаток у Тбілісі... Київ наче завмер, чекаючи, чи не зметуть студентів
чобітьми. Думаю, в перші години це можна було зробити, поки місто не оговталося
від здивування. Цього не сталося. Не знаю, як було за кулісами. Але на
авансцені виглядало так. На площу відразу ж приїхав начальник київської
міліції Валентин Михайлович Недригайло. Навряд чи могло бути, щоб він не
проконсультувався і прийняв це рішення сам. Але на результат консультацій,
безумовно, вплинуло те, що і як він доповідав про те, що побачив. Мені
невідомо, як воно там було по телефону, але команда міліціонерам не застосовувати
силу до студентів пролунала на площі саме з його вуст. Коли через кілька
днів студенти прорвали оточення і розбили друге наметове містечко біля
Верховної Ради, я, показавши посвідчення журналу «Наука і суспільство»,
запитав у Недригайла, чи не планується застосовувати силу. «Київська міліція
з дітьми воювати не буде», — сказав він. Мені і досі пам’ятається, що на
генералові був чистий, добре зшитий мундир...
— Навколо наметового містечка постійно стояв величезний
натовп киян. Приблизно десята година вечора. Якийсь чоловік комусь втовкмачує:
«Якщо буде треба, наш «Арсенал» підніметься весь. Нехай вони тільки дітей
зачеплять! Ми у вісімнадцятому піднімалися, знаємо, як це робиться...».
Далі з притиском: «Нехай тільки спробують!». Він, напевно, не знав, що
у 1918 році робітники заводу «Арсенал» виступили проти законної соціал-демократичної
Центральної Ради підбурені саме «комуняками», проти яких зараз виступали
київські студенти. Ну що ж, головний урок історії полягає в тому, що народ
не пам’ятає власної історії...
— Навколо флагштоку під пам’ятником Леніну студенти збудували
трибуну, на якій встановили гучномовці, і кожні півгодини давали інформаційні
повідомлення. Одне з них було складено так, наче вони хотіли зробити карикатуру
з радянських пропагандистських «болванок». До мікрофона вийшов юнак: «Увага!
Щойно надійшло надзвичайне повідомлення. Біля червоного корпусу університету
зібралася жменька ветеранів-комуняк, які вкрай розбушувалися, зухвало виголошують
комуністичні лозунги, чіпляються до перехожих. Старі розбишаки так розперезалися,
що вже побили кількох перехожих і зараз намагаються вдертися до червоного
корпусу. (Нагадаю, що частина студентів забарикадувалася тоді в корпусі
університету — В.П. ). Громадяни! Всіх, кому небайдужа доля України,
закликаємо піти негайно до університету і зупинити червоно-коричневих хуліганів!».
— В.М. Рева, один з депутатів- комуністів (сумнозвісна
«група 239»), в своєму виступі закликав владу вжити рішучих заходів щодо
наведення порядку на площі Жовтневої революції. Це викликало шквал обурення
у натовпі, який зібрався на вулиці Грушевського під стінами парламенту.
Запам’яталася група з чотирьох-п’яти жінок, які лементували: «Де цей Рева?
Хто він такий? Дайте нам його сюди! На наших дітей солдатів нацьковувати?
Ану вийди сюди до нас, ми тобі по- ка-же-мо!». При цьому хапали розчепіреними
пальцями повітря, наче вискубуючи комусь волосся. І досі пам’ятаю своє
двоїсте враження. З одного боку, я був обурений виступом товариша Реви,
як і ці жінки. І водночас мені стало страшно від того, що може трапитися
яка-небудь дурниця, котра, можливо, матиме фатальні наслідки...
— Того ж вечора від Верховної Ради з колегами-журналістами
пішли на площу Жовтневої революції — якраз стало відомо, що у міліцію за
телефоном «02» надійшло повідомлення, начебто студентське наметове містечко
заміноване. Усі були впевнені, що це придумано для того, аби змусити студентів
залишити площу, а тоді знести намети.
Згори, від пам’ятника героям революції, площа з наметовим
містечком була як на долоні. Міліцейське оточення вже нікого не пропускало
вниз. Щойно скінчилися переговори між міліцією і воїнами-афганцями, які
добровільно охороняли студентів. Афганці категорично заявили, що вони міліцейські
наряди в наметове містечко не впустять. Годинникова стрілка невблаганно
наближалася до часу, коли начебто мав статися вибух, отож дійшли компромісу.
Афганці погодилися, що коли студенти вийдуть з наметового містечка, вони
впустять кількох саперів для пошуку вибухівки. Але нікого більше. І оточення
своє не знімуть! Сапери нічого не знайшли. За кілька хвилин до можливого
вибуху наметове містечко залишили й вони. Але афганці не пішли зі своїх
постів. Вони лягли по периметру наметового містечка ногами до можливого
епіцентру вибуху й пролежали так хвилин 10— 15. Потім ще деякий час всі
перечекали, і коли переконалися, що вибуху не буде, студенти повернулися
до наметів, а афганці знову замкнули ланцюг оточення...
— Одразу ж після початку голодування міністр охорони здоров’я
Юрій Спіженко послав свого помічника Анатолія Морозова в табір студентів.
Той, повернувшись, доповів, що намети стоять біля фонтанів і можливі масові
простудні захворювання. Не кажучи вже про те, що голодування, якщо воно
затягнеться, негативно позначиться на здоров’ї юнаків та дівчат. За наказом
міністра в наметовому таборі відкрили медпункт, а в найближчих лікарнях,
зокрема в Жовтневій, стали проводити регулярні медогляди голодуючих, а
результати постійно доповідалися «нагору». Якщо не помиляюся, саме за наполяганням
медиків через якийсь час дівчата залишили табір. Ослаблених учасників акції
почали змінювати студенти з інших вузів. При цьому організатори голодували
до кінця...
— Коли голодування скінчилося, я спеціально розшукав на
історичному факультеті студента Олеся Донія. Мені було дуже цікаво познайомитися
з одним з головним організаторів цієї акції. Хтось у деканаті дав мені
зрозуміти, що це, мовляв, трієчник, який в такий спосіб вирішив здобути
собі популярність. Доній не за віком тверезо й доросло мислив. Я тоді подумав,
що, напевно, найближчим часом в наш парламент прийдуть нові політики. Так
і сталося. Але якби мені тоді сказали, що народні обранці будуть хропіти
на засіданнях, битися в коридорах і длубатися авторучками у вухах на міжнародних
саммітах, я б ніколи не повірив...
— Від будинку ЦК КПУ було буквально два квартали до наметового
містечка. І за понад два тижні, поки голодували студенти, жоден з відповідальних
працівників ЦК КПУ не пройшов до студентів і не поцікавився, чого ж вони
хочуть. Хоча їхні вимоги стосувалися, зокрема, й безпосередньо Компартії
— вони вимагали націоналізувати майно КПУ та ЛКСМУ. Як на мене, саме з
цього на Україні для Компартії розпочався початок кінця.
— Саме з того жовтня, вважаю, почався зоряний час Л.М.
Кравчука як політика. Після того, як він відвідав студентське наметове
містечко, як пішов на створення спільної з студентами узгоджувальної комісії
і дав Олесю Донію виступити з трибуни Верховної Ради, ніхто вже не згадував,
що Леонід Макарович сів у крісло голови Президії Верховної Ради УРСР з
подачі ЦК КПУ. Всі пишались тим, що Україна вийшла з усієї цієї історії,
образно кажучи, через цивілізовані двері. Багато чого можна закинути першому
президенту України Леоніду Кравчуку. І історія, безумовно, колись це зробить.
Але в ній назавжди буде занотовано, що публічна цивілізована політика в
нашій країні почалася саме з візиту Леоніда Кравчука у студентське наметове
містечко...
***
Коли стало відомо, що студенти розбивають на площі Жовтневої
революції наметове містечко, я прийшов до головного редактора журналу «Наука
і суспільство» Юрія Григоровича Романюка. «Ви вмієте фотографувати», —
сказав він. Я його зрозумів — ситуація була така, що він не міг мені наказати
йти й знімати. «Але ж ми вже робимо січневий номер», — відповів я. Тут
слід пояснити, що поліграфічний цикл нашого журналу був дуже тривалим —
ми засилали матеріали в типографію більш ніж за два місяці до виходу. «Ну,
в січневий номер це навряд чи знадобиться, — погодився він, — але ж є ще
архів. І історія». Виявилося, він мав рацію. Ці знімки з мого власного
архіву, які ще ніде не друкувалися, відбивають ті два жовтневих тижні нашої
історії 1990 року.
