Після прочитання листа Галини Александрової «Без істерики, панове!» («День» від 29 жовтня ц.р.) в черговий раз подумалося, що справжня демократія є усього лише любов до Свободи. Або така любов існує, і тоді будь- який антиамериканізм просто абсурд, тобто даремне напруження голосових та інших зв’язок. Або вона відсутня, і тоді можлива будь-яка вигадка та брехня. Лишень виглядали б вони більш правдоподібно. Знаєте, чому ми іноді так істерично «проти»? Та тому, що майже завжди ми пасивно також «проти». Наша інтелігентність просто не допускає ніде, ніколи і ніяких «за». А антиамериканізму ми вивчилися в радянських школах і ВНЗ. І продовжуємо цілком успішно прищеплювати його своїм дітям.
Навіщо й кому це потрібно? Та ні до чого й нікому! Розберімося, нарешті, з ситуацією в Іраку. Адже саме тут відбувається розмежування позицій. Що там роблять зараз солдати й офіцери очолюваної США антитерористичної коаліції, включаючи наших миротворців? Звичайно ж, захищають свою та іракську Свободу, тобто захищають можливість відкрито й безпечно, без насильства й загроз будувати своє життя. Саддам десятиріччями методично й жорстоко знищував і розбещував свій власний народ. Та якщо у нас ще залишилося що-небудь святе за душею, ми повинні були туди втрутитися. І завжди втручатимемося. Поки існує в нас віра в справжню Людину в кожній людині. Є ж втручання і втручання. Є надокучливе, даремне втручання, що дає нікому не потрібні поради «зі сторони». Не про нього зараз йдеться. І є активне, дійове, Втручання, яке рятує людські життя, чітко усвідомлює свої просторові і часові межі. Також чітко усвідомлює своє природне професійне покликання.
Так якого роду втручання сталося понад рік тому в Іраку? Якщо ви хоч трохи задумаєтеся, то зрозумієте це. Як зрозумієте і те, що вимагати зараз від США припинити «окупацію» Іраку, а від наших політиків, щоб вони вивели звідти якомога швидше наших хлопців-миротворців, — це все одно, що позбавляти їх (і себе також) основ свого існування, своєї Незалежності. Більше того ми до тієї пори й існуємо як суверенна держава, доки наші хлопці захищають людей у далекому Іраку! І це зовсім нескладно зрозуміти. Ми, власне, живемо самі лише до тієї пори, доки ми здатні давати і дарувати життя іншим людям. Зачинившись у своїх національних кордонах і квартирах, ми позбавили б себе основ активного, осмисленого існування, постарівши і, зрештою, померши неодмінно. Чи потрібно нам це?
«Брудні технології» спочатку спокійно і принципово виникають у головах, а потім уже — на папері і в істеричних вчинках. А довіряти лише «настроям народу» — річ вельми хитка і ненадійна, як показала історія сторіччя, що вже минуло. Народ — не десь і колись, там і тоді. Він — лише тут і тепер. І це ми з вами. Чи не так?
