У вестибюлі нашої школи-інтернату І-ІІ ступенів (у нас навчаються діти з першого по дев’ятий класи) в меморіальний тиждень щороку на шкільній стіні преси вивішується й інформаційний матеріал із малюнками, портретом Джеймса Мейса — лицаря України, як назвала жіноча громада нашого американця, який відстоював історію України. Тому його ім’я відоме дітям. У нас завжди напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів проводиться хвилина мовчання, також відбувається акція «Запали свічку», діти з дорослими ходять на Михайлівську площу, також ми були в новому Меморіалі пам’яті жертв голодоморів на Печерську. Окрім хвилини мовчання, у нас відбуваються уроки пам’яті, й коли ми потім приходимо в понеділок до школи, завжди діти розповідають: хто де був із батьками. Ми завжди просимо дітей: якщо ваші батьки не готові до вшанування, не купили свічечку, не підготувалися, ви повинні розказати, що так треба робити. І діти говорять: ми запалили свічки і наші сусіди також. Наприклад, ми відвідали бабусю на кладовищі, ми не були біля пам’ятника жертв Голодомору, але були там... Тобто ми своїми методами виховуємо у дітей пам’ять. Коли тільки почали говорити про Голодомор, я зайшла в один клас на урок і розповіла їм страшну правду. Про те, що коли моя мама мені розповідала про цю трагедію, то я їй не вірила, хоч як це прикро. Коли була малою школяркою, я вірила вчителю, своїй школі й говорила: «Мама, так не могло бути! Чому ж учителі нам не розказують про це?» А мама каже: «Доця, якби я мала не чотири класи освіти, то я б тобі пояснила більше. А якщо ти мені не віриш, ну що ж...» (батьків не стало, родичі дітей позабирали в Київ, вона у 13 років пішла на завод «Арсенал», додавши собі два роки). Таке було моє зізнання моїм учням, що я не знала правди й не вірила мамі своїй, а вірила школі й учителям. Тож роль учителя надзвичайно велика, і вчитель повинен бути морально чистим, правдивим. Я й батькам на зборах говорю: у складний ми час живемо, й якщо не будемо гуртуватися, захищати своїх дітей, свою історію й свою пам’ять, нам буде зле.
Днями гортала книжку «Российская идея» Ігоря Чубайса. Я відкрила її на сторінці, де йдеться «о восстаниях в концентрационных лагерях, 50-е годы, Норильск, Воркута». І йде оповідь про те повстання, коли 20 тисяч в’язнів місяць стояли в Норильську, й серед них більшість, 90 %, — це українці. Він згадує Гірняка, інших і пише, що в архівах (а їх, напевно, не відкриють) — правда про українців, тих, хто боровся за незалежність України. Поки, напевне, не підросте та молодь, яку ми виховуємо зараз, яка вільно говорить про свої можливості, права, майбутнє, триватиме боротьба, складна боротьба.... Треба боротися всіма силами, вивчати, читати.
Взагалі, я дружу з «Днем» і обожнюю цю газету. Я розповідаю про неї своїм товаришам, колегам, підсовую почитати, іноді купувала її по два екземпляри й вивішувала в учительській, у вестибюлі. Тобто «День» для нас — це вікно в історію: глибоке, широке, відкрите. Дарую книжки «Дня», наприклад фотоальбом і «Силу м’якого знака», своїм друзям — шанованим педагогам і керівникам, які захоплено відгукуються: «Який шикарний подарунок!» Мої діти, друзі ходять на фотовиставки «Дня», я всім раджу їх відвідувати. Я всім розповідаю, пропагую й говорю: передплачуйте, читайте, купуйте, вивчайте й відкривайте очі на світ історії, який ми погано знаємо.
