Вельмишановна редакціє газети «День»!
Вельмишановна пані Ларисо!
Уперше нашій родині випала нагода особисто відзначити відмінний професіоналізм чудового колективу всеукраїнської газети, і ми з приємністю користуємося нагодою, щоби висловити вам свою щиру подяку від всіх нас за позитивність, креативність, небайдужість, чуйність, відповідальність, притаманні вашому стилю роботи!
Наше життя — це калейдоскоп подій — очікуваних, бажаних і спланованих. Але серед них завжди знаходиться місце і для... випадкових, які дають старт або свідчать про фініш; які нас спонукають і окриляють, або які ставлять перед нами виклики та мобілізують, і які, врешті-решт, роблять звичайне людське життя незвичайним — цікавим, насиченим, непередбачуваним. За кожною позитивною випадковістю ховається маленьке диво, і коли про кожного можна сказати, що в ньому живе очікування дива, то означає це й те, що ми всі чекаємо приємних випадкових подій.
У житті нашої невеличкої сім’ї саме такою подією стала зустріч із газетою «День». Зовсім випадково, десь два роки тому, у нас з’явилася можливість періодично читати матеріали цієї газети — якась добра душа передплатила її для шкільної бібліотеки.
Несподівано й швидко газета увійшла в життя нашої сім’ї, вона стала читаємою усіма й потрібною усім нам. Для нас (шкільних вчителів) це й помічник у роботі, порадник і співрозмовник, а для доньки Ярослави — екскурсовод красивими й пам’ятними місцями України, джерело цікавинок зі світу літератури, театру, життя молоді. Читали, як то кажуть, від «А» до «Я», і, головне, — ми стали довіряти газеті, вірити в її неупередженість, толерантність, позитивність, що позбавлені штучності й «показушності». Разом із «Днем» у нас з’явилася справжня альтернатива тим газетам, які відверто чи замасковано демонструють як свою політичну заангажованість, так і низькі смаки до «полунички» й «жовтих новин», які «хворі» на різні фобії, комплекси та манії і які, головне, не несуть позитиву, не люблять і не поважають свого читача, не бажають йому миру й добра. І тут зустрілася газета, цікава, гостра, елітна, для людей думаючих й приймаючих рішення, з виключно позитивним поглядом, із життєствердною позицією серед того хаосу руйнівних псевдоідей і безпринципності, що нагромадилися навколо всіх нас.
Кожен прочитаний номер «Дня» додавав імпульс, поштовх до певного осмислення, увага зверталася на речі, які раніше просто не помічалися. Саме такою стала інформація про старт X Міжнародного фотоконкурсу «День-2008». Гортаючи сторінки, не можна було пройти повз велику фотозаставку конкурсу, яка магнетизувала погляд, притягувала увагу. Здавалося, що та дівчина вбігає не в кімнату, а в твоє життя, несучи світло, свіжість, енергію і... обіцянку приємної несподіванки.
У сім’ї в нас фотографують потроху всі, хоча у доньки Ярослави часу на це й бажання значно більше, як, відповідно, і результатів. Переглянувши «фотоархів» зупинилися на фотографії, зробленій звичайним фотоапаратом, «мильницею», і яка зображала її улюблену бабусю. Із відсиланням на конкурс, до речі, ледь встигли, чомусь забарилися зі скануванням, збільшенням. А, чесно кажучи, наважитись брати участь у конкурсі такої поважної газети було далеко не просто. Рішення про це для нашої Ярослави, справді, стало вчинком, яким вона пишалася б незалежно від результатів. Сподівань на перемогу не було зовсім, а за вересневими шкільними клопотами всієї сім’ї хвилювання від очікувань пригасло й навіть призабулося.
І коли пролунав дзвінок із Києва, запрошуючий на участь в урочистому підбитті підсумків фотоконкурсу, і виїжджати треба було ввечері того ж дня, були невеличкі сумніви, чи слід їхати, адже дорога не з близьких. Але бажання подивитися на роботи інших конкурсантів, познайомитися з людьми, що роблять таку шановану нами газету, цікавість і просто очікування приємних позитивних вражень, звичайно, перемогли всі перестороги та сумніви.
Виставка вразила з першої хвилини, бо зі світлин на нас дивилася уся неповторна, унікальна й така рідна й знайома Україна, із зрозумілими проблемами, схожими емоціями, смішними політиками, неперевершеним українським гумором. «Типаж», «Ля», «Контрольний тост», «Весь час я думав тільки про тебе...», «Ми з’єднаємо весь світ», «Люблю кавун», «Додзвонилась...», — це була вся Україна, така багатогранна й різнопланова, така складна й безмежно глибока, така цікава й сонячно красива.
Побачили й нашу фотороботу і зробили для себе перше відкриття — біля неї, не досить показною за якістю, із прим’ятим вверху куточком, купчилися люди, які дивилися неквапно, обмінювалися враженнями. Радість, гордість, щасливе усвідомлення якоїсь власної значущості, потрібності іншим — все це вмить наповнило наші серця.
Приємні знайомства почалися з перших хвилин виставки, наприклад, з Олею Кузнєцовою, яка потім виявилася ще й переможницею в одній із чотирьох дорослих номінацій із роботою «Люблю кавун». Незвично й цікаво було бачити в безпосередній близькості від себе знайомі телеобличчя — політиків, телеведучих, відомих діячів культури. Уважність і гостинність організаторів була вище усяких похвал, але вражала не лише відмінна підготовка виставки та урочистостей. Доволі незвичним для нас і, думаємо, що й для київської публіки також, виявилося поєднання атмосфери піднесеності й простоти, у красивій залі під живі звуки камерної музики вітало щось таке, що збуджувало, зріднювало присутніх, немовби це велика і дружна сім’я. Оце відчуття родинності, яке охопило нас у такому колоритному й поважному зібранні, вражало, мабуть, найбільше.
Ярослава згадувала, що після оголошення ведучими переходу до нагородження призерів у номінації «Світ очима дітей», у неї промайнула думка: «А може, це і я?!» Але, коли попередньо було анонсовано, що переможець у цій «дитячій» номінації буде нагороджений призом від Міністерства сім’ї, молоді та спорту — путівкою до «Артеку» (!), — надія згасла, бо здалася фантастичною, і донька вже приготувалася порадіти за іншу, більш талановиту дитину. Коли ж почула саме своє ім’я, то це був емоційний шок, відчуття певної ірреальності — такого не могло бути, але воно було!
Путівка до чудового й незабутнього куточку дитячих мрій — табору «Артек», всесвітньовідомого і зразкового, а для нас, Ясиних батьків, як вихідців із радянського дитинства, ще й легендарного та недосяжного, — така нагода вражала і розчулювала водночас.
У наші нелегкі кризові часи залучити до конкурсу такого потужного партнера, як Міністерство сам’ї, молоді та спорту, і через його ексклюзивний приз так високо підняти планку для нової, щойно введеної номінації «Світ очима дітей» — тут пані Лариса Івшина як головний редактор «Дня» зробила неможливе, щось за межею зрозумілого й реального... А ще був найрозкішніший букет квітів, гідний дівочих мрій про весілля, ще був спеціальний приз від спонсора конкурсу — Міжнародного супутникового телебачення Viasat. А десь через місяць, коли враження трохи вляглися, стало відомо, що Генеральний партнер конкурсу, The World Bank, серед 12 фоторобіт для свого настільного календаря для офісів на 2009 рік відібрав й нашу світлину, і в лютому місяці цього року наша бабуся посміхалася тисячам людей у різних куточках Європи та світу...
Як же влучно й мудро назвав Олег Скрипка свій етнофестиваль — «країна Мрій». Фотоконкурс «День-2008», в якому наша Ярослава вперше взяла участь, теж подарував їй цілу «країну мрій» — «Артек», літню зміну, присвячену кіномистецтву, і 21 день спілкування, знайомств, моря, позитиву.
За 10 років фотоконкурс перетворився на відомий і престижний, він став і продовжує бути унікальним конкурсом, адже після Києва 230 найкращих фоторобіт побачили мешканці десятків міст і містечок України. Ця виставка мандрувала країною, радо відгукуючись на щирі запрошення, немовби їдучи на гостину по своїм чисельним родичам і, дійсно, роблячи з України єдину і дружну родину — саме те, чого нам так довго не вистачало, за чим скучили, про що мріяли.
Головний редактор «Дня» пані Лариса, маючи на меті таке згуртування українців у красиву європейську націю, блискуче й невтомно здійснює чисельні ініціативні новації газети — книговидавництво за дайджестом популярних рубрик часопису, щорічний фотоконкурс міжнародного рівня, мобільні фотовиставки містами України, заходи Острозького клубу для мислячої і небайдужої української молоді з різних регіонів країни, а ще — незліченну кількість зустрічей із громадськими активами, щирі розмови й відверті дискусії, сміливі обміни думками про наболіле з минулого, сьогодення й майбутнього...
Ця дивовижна жінка з феноменальною працездатністю і чудовою креативністю викликає захоплення своєю особистістю і харизмою — їй віриш і довіряєш ледве чи не з першої миті знайомства, але довіряєш не як відстороненому від тебе політику — небожителю, якого цікаво послухати, а як своїй мудрій родичці, якій самій цікаво з тобою спілкуватися. Відчувається, що й у своєму колективі Ларисі Олексіївні вдалося створити таку ж атмосферу піднесеної спорідненості друзів і однодумців, коли кожний відчуває свою значущість, свій вагомий внесок у спільний результат.
Наша сім’я доторкнулася лише до невеликої частинки великої роботи і цього згуртованого й високопрофесійного колективу — особисте спілкування з пані Ларисою Івшиною, організатором фотовиставки Тетяною Вікторівною, менеджером з розвитку газети Катериною Істоміною, а з питань поїздки до «Артеку» — з головним економістом Надією Ушаковою. Це були короткі й довгі розмови, телефонні дзвінки. І не було в них одного — бар’єрів, дистанції, відстороненості й байдужості — того, чим так наповнені-переповнені наші установи та організації, без чого не можуть дихати наші урядовці й службовці. Тут же був непідробний інтерес до твоєї особистості, очікування в тобі таланту й обдарованості, пошук у твоїх очах цікавих думок і щирих емоцій, а в результаті — заряджання тебе вірою у власну непересічність.
Спасибі їм за радість такого спілкування! Воно якось непомітно змінює людину в кращий бік, немовби переформатовує її, бо дуже хочеться відповідати високим очікуванням від тебе.
У Ярослави, наприклад, збільшився рівень впевненості в собі, якої їй не вистачало, вона більш зацікавлено й спостережливо дивиться на країну, в якій живе, та її чудових мешканців; кругозір і відчуття стали іншими, більш позитивними. Коли в школі, почувши про конкурс і про перемогу, Ясі запропонували зробити виставку власних фоторобіт, вона радо погодилася. І відібрані світлини, і розповідь про те, що бачила й відчувала в Києві, зацікавили школярів і, як дуже сподівається Ярослава, може стати для когось імпульсом і поштовхом до дії, стане тією випадковістю, що змінить життя на краще.
Дякуємо пані Ларисі Івшиній та її колективу за те, що вони прагнуть змінити і, дійсно, змінюють Україну та українців. Робота цих людей з газети «День» уявляється одним з тих життєдайних струмочків, які щодня, щохвилини живлять собою Україну. А це, за великим рахунком — націєтворча діяльність. Побільше б таких струмочків!
Хтось з мудрих сказав, що Україна не зникне доти, поки кожний українець буде творити навколо себе Україну, український світ, український дух! Що ж, газета «День» навколо себе Україну творить — і спонукає, заохочує до цього мільйони. А значить, майбутнє є, і Україна, як країна мрій, — буде!
Шановна пані Ларисо! Хай щастить вам і вашому колективу! Невичерпної енергії, оптимізму, натхнення у всіх ваших планах і починаннях! Хай кожен день буде сповнений теплом людської вдячності! Ми вдячні, що ви з’явилися у нашому житті, і з газетою «День» ми не розминемось ніколи!
Радості вам, міцного здоров’я і добробуту!
З глибокою і щирою повагою до вас та усіх працівників чудової газети «День».
Донецької області — Ярослава, Галина й Олег
