Відгук на статтю Сергія ГРАБОВСЬКОГО «Як звати українською рana Kowalskiego?» («День» № 210—211 від 18—19 листопада 2016 року)
У числі часопису від 18—19 листопада ц. р. вміщено два матеріали Сергія Грабовського. Якщо перший — про роль «Дня» у висвітленні подій світової історії — заслуговує на беззастережну підтримку, то другий — «Як звати українською рana Kowalskiego?» — спонукає зробити певні концептуальні зауваження, що їх спробую викласти далі.
Матеріали Сергія Грабовського на сторінках «Дня» привертають увагу прагненням автора системно висвітлити певні проблеми, що сприяє переконливості сприйняття їх читачами. На жаль, саме системного підходу забракло шановному авторові в його розмірковуваннях щодо відтворення слов’янських прізвищ та імен українською («День» № 210—211, 18—19 листопада 2016 р.).
Проблема справді існує, проте вона не обмежується лише слов’янськими прізвищами, а стосується значно ширшого кола: всіх власних назв, а щодо прізвищ — то прізвищ усіх народів.
Щодо російських прізвищ С. Грабовський слушно зазначає: «...обирається певний принцип, якого слід неухильно дотримуватися». Але принцип (якщо це дійсно принцип) має поширюватися не лише на російські прізвища, а й бути загальним для прізвищ будь-яких народів, тобто для відтворення певною мовою прізвища з будь-якої іншої. І такий принцип існує, але про нього автор згадує лише стосовно прізвищ російських. Це — «фонетичне відтворення імен та прізвищ». Цей принцип має бути визначальним для запобігання можливим непорозумінням у всіх випадках, оскільки спотворення прізвища й імені особи, яка належить до будь-якого народу, є образою носія цього прізвища (імені). Як видається, саме фонетичне, максимально наближене до того, як прізвище вимовляється рідною мовою його носієм, є єдино можливим відтворенням прізвища іншою мовою. Український поет Павло Тичина всіма мовами має бути «Павло», грузин Паоло Яшвілі в усіх випадках — Паоло, так само як росіянин Павєл Васільєв — Павєл, а не Павло.
Це стосується і зворотного напрямку. Прізвище українського історика Ярослава Грицака англійською має передаватися як Hrytsaк, німецькою — Нryzak, польською — Hrycak. Саме для того, щоб цими мовами його прізвище вимовлялося без спотворення.
Тому етнічний українець Васіл Біляк, якого згадує С. Грабовський, не має українізуватися, перетворюватися на «Василя», адже він сам та його оточення в Чехословаччині знали й іменували його «Васіл».
Поляк Лєшек українською має залишатися Лєшеком, а не перетворюватись на «Олексія»; росіянин Ніколай (чи то російський цар, чи то пересічний громадянин) має залишатися Ніколаєм, а не ставати «Миколою».
Автор згадує «літературну традицію». А якщо «традиція» є відверто хибною? Скажімо, традиційно відтворюється прізвище британського прем’єра як «Черчилль». У словах англійської мови кінцевий «l», особливо за фонетичного подвоєння, завжди (без винятків) вимовляється твердо. Але якийсь невіглас (російський чи український) причепив до прізвища м’який знак, як п’яте колесо до воза. І воно, хоч як дивно, котиться вже котре десятиліття, хоча серові Вінстону цей м’який знак — що рибі парасоля.
Автор відверто зізнається, що «не має рецептів» розв’язання проблеми, «вартої обговорення». Своїм дописом, викладаючи певну позицію для обговорення, також прагну подолати «штучні бар’єри між мовами», позбавившись ситуації, яку академік Л. Щерба 1931 року назвав «хоч і маленьким, проте суспільним лихом».
