Вікторія Герасимчук у №177 газети «День» від 17 жовтня 2006 року підсумувала свою розповідь про вельми цікавий SMS-конкурс на кращий девіз для нашої держави, проведений компанією мобільного зв’язку «Київстар». За її словами, організатори акції «просто хотіли привернути увагу до цього питання, змусити українців (і їхніх обранців — народних депутатів) замислитися — чому в нас досі не сформована національна атрибутика?». Напевне, не тільки в мене у зв’язку з цим виникло запитання: чи усвідомлюють наші парламентарії її важливість? Мабуть, не усвідомлюють. Зрозуміти це неважко, але прийняти неможливо.
Тож, нам аж ніяк не обійтися без найсерйознішого ставлення до суті того, чим займаються там, у Верховній Раді, українські законодавці. Справа ця, як знову нагадав своєю публікацією «День», архіважлива. Адже йдеться про створення Великого Герба України, складовою якого має бути девіз нашої країни. Будемо відвертими: те, що в нас їх й досі немає, віддзеркалює непривабливу частину політичної культури наших парламентаріїв, не говорячи про престиж Української держави. Що не кажіть, а їхня дивна відсутність в Україні — дорого коштує…
Не треба довго думати, щоб зрозуміти, про що йдеться. З того часу як Українська держава набула національної незалежності, більшість із нас, сподіваюсь, з гордістю промовляє два короткі слова: «Ми, народ». Відповідно, час уже й Україні мати свій девіз, а не плентатися у хвості світового співтовариства. І потрібен він нам насамперед як духовно приваблива, об’єднуюча національна ідея. А також для того, щоб люди за кордоном могли переконатися, які цінності ставимо ми для себе на перший план, тобто хто ми є насправді.
Все ж не таке це маленьке питання, воно потребує до себе уважного, дбайливого ставлення. Син мого давнього знайомого одного разу запитав у нього: «Тату, а який Україна має девіз?». І товариш мій, який сам відверто мені про це говорив, розгубився. До цього часу в нього залишилося відчуття провини, що не зміг синові тоді відповісти. Але хіба батьки в даному випадку винні, що не можуть без сорому дивитися своїм дітям в очі?
Якщо розвивати цю тему, можливо, варто сказати про набутий світовий досвід у сфері державної геральдики. Хто поїздив по світах, знає — у багатьох народів девіз держави по праву вважається символом Батьківщини, що розкриває принципи, в які вірять і якими керуються її громадяни. В цьому будь-хто може переконатися, якщо погортає практичні путівники по країнах світу. Так, в індонезійців девізом країни є «Ми — різні, але єдині», у норвежців — це «Все для Норвегії», у французів — «Свобода, рівність, братерство», у громадян Ізраїлю — «Будуємо нашу країну і служимо нашому народу», ФРН — «Єдність, закон і свобода», Кенії — «Всі разом — уперед!», Люксембургу — «Ми хочемо залишатися такими, якими ми є». Уже з цього видно, що ми маємо чимало прикладів для наслідування. Звичайно, я міг би їх продовжити, оскільки кожна нація, яка поважає себе, давно має девіз своєї держави. Не кажучи вже про те, що в інших країнах народ ним пишається. За реалізацію висловлених у девізі ідеалів і принципів там борються.
Звичайно, можна жити й без девізу. Але це не означає, що ним можна нехтувати. Не важко, думаю, здогадатися, що без свого девізу Україна — неповноцінне державне утворення. Хоча і неприємно звучить, але без нього духовно ми виглядаємо в очах іноземців бідним народом, не зовсім цивілізованим. Коли ж, нарешті, народні депутати України покажуть нам справжню сторону цього питання? Чи, може, вони цю справу «поклали під сукно, очей у сірка позичивши»?
