В інтерв’ю головного хранителя Національного художнього музею України Юлії Литвинець Оксані Миколюк «Чи прирівняють музеї до банків?» («День», №143) порушено важливу проблему збереження духовності української нації. Дійсно, музеї в Україні перебувають у занедбаному стані. Наприклад, у місті Ірпінь під Києвом історико-краєзнавчий музей опинився під загрозою знищення. Він розташований у центрі міста. Вигідне розташування спричиняє постійні зазіхання на його приміщення.
Вісім років тому місцева влада хотіла перенести музей у дві кімнати на другому поверсі Будинку культури на околиці міста — ніби на час ремонту. Це був би початок ліквідації музею. Директор музею Анатолій Зборовський почав писати в газети. Обурилася громадськість. І тодішній міський голова Володимир Скаржинський відмовився ліквідовувати музей. Правда, пожежники оштрафували Зборовського — з його на той час 100-гривневої зарплати вирахували 40 гривень. Директор Зборовський спробував знайти справедливість у суді. Але й Ірпінський міський, і обласний, і Верховний суди підтвердили рішення про накладання штрафу на директора музею. У міськвиконкомі таке рішення нікого не налякало, і гроші для музею на ремонт пожежної сигналізації не виділили.
Отже, суди у нас продовжують захищати не державу і заклади культури, а чиновників, які ці заклади руйнують.
Але все-таки Ірпінський музей залишився у центрі міста. Його директор А. Зборовський працює на цій посаді 21 рік, реорганізував шкільний музей у міський, довів музей до звання народного, написав підручник для ірпінських шкіл «Історія рідного краю. Приірпіння», часто виступає у пресі з краєзнавчими розвідками.
Нинішнього року депутат Ірпінської міськради від БЮТ Людмила Янкова організувала ремонт музейного приміщення коштом спонсорів. Тепер потрібна робота художників для оформлення демонтованої на час ремонту експозиції. А. Зборовський художників знайшов. Але кошти на оформлення не надають. Натомість Л. Янкова заходилася вимагати його звільнення. Мовляв, музей не працює, то треба хутчіше звільнити директора, який водночас і екскурсовод, і науковий працівник, і завгосп, а почасти й доглядач, та ще й людина, яка найкраще знає історію Ірпеня.
Музей працює, бо до основних напрямів його роботи належать науково-дослідна і культурно-освітня діяльність. Його насправді щороку відвідують п’ять-шість тисяч осіб. Він має вже ціле зібрання книг-відгуків, заповнених вдячними написами жителів і гостей Ірпеня.
Проте 11 липня сесія Ірпінської міськради заслухала звіт А. Зборовського і ухвалила — роботу директора музею вважати незадовільною. Рекомендувала «керівнику відділу культури і туризму Л. М. Сичук розглянути питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності директора Ірпінського історико-краєзнавчого музею А. І. Зборовського за недбале збереження музейного фонду та неналежне відношення до основних видів діяльності музею». 25 липня начальник відділу культури і туризму Людмила Сичук, керуючись рішенням сесії, оголосила директору музею Зборовському догану.
Мабуть, комусь вкрай потрібним стало приміщення музею, розташоване в центрі міста, до того ж щойно відремонтоване, що заходилися звільняти його директора у такий негарний спосіб.
Ірпінські депутати, жоден з яких не був на екскурсії у музеї рідного міста, та більшість, мабуть, до музею й не заходила, чомусь раптом занепокоїлися: а яка користь від музею? Адже відділ культури і туризму платить ЖЕКу за оренду приміщення символічну суму.
Ось як усе просто. Грошей на оформлення експозиції не давати, оголошувати догани — і директора-ентузіаста можна звільняти, а потім і музей ліквідувати.
Один ірпінець зауважив, що складається враження, ніби здійснюється якась програма знищення культури.
Нині жителі Ірпеня з тугою згадують, якою цікавою газетою був колись «Ірпінський вісник», коли на посаді головного редактора перебувала Тамара Рябчун. Ця жінка підняла наклад газети в кілька разів, видавала щорічний історико-краєзнавчий альманах «Приірпіння». До речі, коли музей хотіли перемістити на околицю, вона публікувала протести на шпальтах «Ірпінського вісника».
Але ж не випадково російський дисидент Сергій Ковальов в інтерв’ю газеті «День» (№135) зазначив, що українцям не слід особливо пишатися помаранчевою революцією. Т. Рябчун зазнала особливих нападок від місцевих депутатів, які прийшли до влади на хвилі помаранчевої революції. В ірпінській міськраді найчисельніша фракція належить БЮТ. Депутатів, зокрема, обурило те, що головний редактор місцевої газети опублікувала інтерв’ю з міським головою Мирославою Свистович, яку потім швиденько відправили у відставку. Але ж Тамара Михайлівна надавала можливість висловити свою думку в газеті і депутатам. Проте навіщо депутатам редактор, яка забезпечує свободу слова?!
Загалом, «подбали» можновладці про газету. Тепер настала черга музею. Та й не тільки музею. Ірпінь — місто, яке належить до зеленої зони Києва. Але зараз ліс тут рубають і споруджують багатоповерхівки. Це — невелике місто, але для нього характерні ті ж проблеми, що й для всієї України. Спритні люди вскакують у партії, часто харизматичних лідерів, з метою власного збагачення, дискредитуючи їхні ідеї. І якщо партії не вироблять своєрідну імунну систему від користолюбців, то на наступних виборах партійні лідери, незважаючи на свою харизму, ризикують залишитися біля розбитого корита.
