Важко уявити нашого брата-журналіста без архіву... Недавно, щоб хоч ненадовго зняти психологічний тягар від подій на сході України, гортав видання минулих років, де замітки і кореспонденції, фотознімки, не обпалені порохом, як нинішні, розповідали про мирні новини і якісь дати, несли відчуття відносного порядку і спокою. Ось погляд упав на газетну добірку трирічної давнини. На фотознімку поважного віку жінка, що схилилась над шахівницею з годинником поруч — типовий момент змагань. І підпис: «Л. Руденко вже мала онука, але продовжувала грати в турнірах». Мова — про першу радянську чемпіонку світу з шахів серед жінок, міжнародного гросмейстера Людмилу Володимирівну Руденко (1950-1953 рр.), що мала справжнє українське коріння, адже родом з Лубен, що на благословенній Полтавщині.
А тепер, шановний читачу, увага. По-перше, в 1970-ті роки, коли був зроблений згаданий фотознімок, під час профспілкових змагань з легендою шахів пощастило зустрітися у двобої міжнародному майстру українці Людмилі Асланян (Куликовій). По-друге, Асланян не без успіху брала згодом участь чи не в половині щорічних Всеукраїнських шахових турнірів-меморіалів, присвячених пам’яті чемпіонки світу, видатної доньки Полтавської землі, які започатковано 2004 року і тривають понині в місті Лубни. Правда, цікаво? Тим більше, що Асланян, яку добре знаю, і досі залишається в строю — вона дитячий шаховий тренер в Кривому Розі. Для мене, журналіста і людини, що давно цікавиться історією шахів, — то неабияка удача!
«У Руденко в паспорті було «українка», вона цим пишалася. А ще дуже раділа, що знайшла після війни могилу батька на Миколаївщині. Часто приїжджала в Україну. Цікаво, що 1956 року стала у відкритому турнірі переможницею жіночого чемпіонату УРСР. Причому головним своїм досягненням в житті вважала навіть не здобуття чемпіонської корони...» — йшлося в газеті з архіву.
Мимоволі я відклав убік архівну папку. Адже мова про те, що під час Великої Вітчизняної війни Людмила Руденко, ще ніяка не чемпіонка, вважай, врятувала життя трьохсот ленінградських дітей. Це і було головною справою в її житті.
«Війна» і «діти» — тоді. Але ж «війна» і «діти» — й сьогодні!
Психологи говорять: «Ми здатні правильно мислити лише тоді, коли не схвильовані». Що ж, спробую, як радять, без емоцій. Але як? 11 вересня цього року СБУ сповістило про підслухану розмову бойовиків про обстріл Авдіївки, що на Донеччині. Потрапили з мінометів у першу школу, залізничний вокзал... «Стільки поклали цивільного населення!» — не приховували самі загарбники. Ось таке хитке і ненадійне перемир’я! А раніше, 30 липня, інформаційне агентство УНІАН повідомило про визволення від російських найманців цієї ж Авдіївки. Причому було зазначено, що сили АТО свідомо не використовують при визволенні населених пунктів артилерію, аби не допустити жертв серед мирного населення, врятувати життя дітей, жінок... А ось ще факт. 1 вересня російські військові і бойовики атакували наш блокпост у Роздольному з чотирьох вантажівок з білими прапорами і написами «Діти».
От і настав час писати про дитячий ешелон Людмили Руденко.
Ходімо, читачу, в 1941-й рік, в літнє місто на Неві, яке ще не знає блокади, в його приміські піонертабори, де малеча ласує морозивом. Дорослі ж, між іншим, живуть думками, про які добре сказав поет Геннадій Шпаліков: «Ничего, что немцы в Польше, / Но сильна страна, / Через месяц, и не больше, / Кончится война». Але вже наприкінці липня ленінградське оборонне підприємство, на якому працювала інженером-плановиком Людмила Руденко, евакуювали на Урал. Це відбувалося так швидко, що діти працівників заводу залишилися... в згаданих піонертаборах! Можна собі уявити стан працівників заводу, особливо матерів, коли невдовзі ворог загрозливо наблизився до тодішньої північної столиці.
Далі. Енергійна й шанована в колективі «ітеерівка» Руденко звертається до керівництва заводу. Вона готова і хоче (!) їхати (хоч би якою була небезпека, адже війна) назад, в Ленінград, щоб зібрати дітей і повернутися з ними на Урал, в Уфу. Потрібні мандат і адреси.
Ось що значить бути люблячою матір’ю! І до того ж, що важливо, вірити в свої сили.
Громадянська війна розкидала її сім’ю з Полтавщини по усіх усюдах, чотирнадцятирічна Люда мала опікуватися двома ще меншими братиками і... почала палити. Згодом у гарному товаристві будуть дещо дивуватися шахістці-інженеру, яка смалить «Беломорканал» або «Казбек». Життя рано зробило її дорослою і відповідальною.
Опустимо розповідь, як її знімали з поїздів для «побачень» з комендантами залізничних станцій, які молилися лише на фронтові ешелони. Зрештою вона облаштувалась у вагоні, де наші солдати перевозили... коней. Готувала їжу для солдатів, доглядала за кіньми, укладалася спати на соломі, підкладаючи під голову чемодан з листами матерів до дітей (адреси!). Вона потім не могла пояснити, як їй це вдалося. Зібрати дітей, які вже повернулися в Ленінград, адреси не завжди допомагали — хто був у родичів, хто у знайомих. Переконати начальство. Місцева влада і військові виділили 12 вагонів плюс один з продовольством, допомогли з медикаментами. В кожному вагоні — кілька молодих матерів з немовлятами, бабусі. Це її команда. Вона ж, Руденко, начальник ешелону, якій рушає на схід, а невдовзі місто стискує блокада. В ешелоні триста дітей, серед яких і її син Володя. Треба дитячому ешелону знаходити стежку поміж військових, з пораненими і технікою. Лаючись з високим начальством і умовляючи його, забезпечуючи триразове регулярне харчування та лікування дітей. А бомбардування ворожої авіації?!
Чи можливо перенести це? Не падати з ніг їй допомагала відмінна фізпідготовка. В 1920-х роках, коли навчалася в інституті в Одесі, Руденко була чемпіонкою міста з плавання стилем «брас» у відкритій воді. Виручала також, бувало, шахова слава. Серед військових шахова гра завжди була в пошані, а тут перед високими офіцерами чистий шаховий «генерал» — чемпіонка Москви 1928 року, віце-чемпіонка СРСР і чемпіонка Ленінграда 1936 року!
І все ж найголовніше — виручали характер, доброта і культура. Культура закладалася в Одесі, коли вона спілкувалася з відомими літераторами Сергієм Бондаріним і Миколою Харджиєвим, захопилася живописом. Усе життя обожнювала Ахматову і Цвєтаєву, Гумільова, мала чудову бібліотеку світової художньої літератури, книгами якої завжди охоче ділилась. Яскравими особистостями були її шахові тренери, знамениті П. Романовський, О. Толуш та Г. Левенфіш. А доброта... Вже на схилі років Руденко нагадає молоді східне прислів’я: «Поспішай порадувати добрим словом першого зустрічного, адже, можливо, більше не вдасться побачитись».
До Уфи ешелон рухався місяць. То був місяць нелюдських випробувань, так, але ж були ще спогади, які зігрівали, і були мрії, які додавали сил. Тут краще не скажеш, ніж американський публіцист Генрі Менкен: «Перед минулим — схили голову, перед майбутнім — засукай рукави».
...Нескінченний перестук вагонних коліс. Що не станція, то з написом «Кип’яток». Начальник ешелону «засукав рукави», тому діти доглянуті й нагодовані, молоді мами заспокоєні, а Уфа все ближче. І буде зустріч на вокзалі, коли комендант залізничної станції, той самий, який не вірив, що вона дістанеться до Ленінграда, вклониться їй у пояс. І будуть квіти від змучених чеканням батьків. Сама Люда Руденко, що довезла всіх живими і здоровими, зляже від нервового потрясіння і повторюватиме у забутті: «Діти, пийте кип’ячену воду».
Мине час, син Володя стане студентом гірничого інституту, згодом з’явиться онук Сергій — її відмінний друг і шахіст. Руденко «засукає рукави» і виборе звання чемпіонки світу. І навіть історія в чемпіонаті світу — вона програла американській шахістці у грудні 1949-го, на 70-річчя Сталіна, і почула загрозу бути відправленою за Урал — її не злякала. Зрештою, на Уралі вона вже була... Та чи й стала б шаховою королевою, аби не мала за плечима того великого життєвого іспиту — дитячого ешелону 1941-го. У 1950-х Руденко активно допомагає молодим шахісткам, зокрема киянці Риммі Антоновій. Тій самій, яка стала знаним міжнародним арбітром, а минулого року була головним суддею жіночого чемпіонату України, де грали нинішні зірки, міжнародні гросмейстери Марія Музичук, Наталя Жукова та Інна Гапоненко. Ось ми і знову у дні сьогоднішньому...
Не заспокоїв архів. Інтернет знову рясніє тривожними повідомленнями зі сходу України (терористи обстрілюють населені пункти, навіть якщо там є мирні люди), знаменитий російський письменник Борис Акунін лишає Росію, каже: «Тверезому нема чого робити серед п’яних, повернуся, коли закінчиться запій», а з моєї пам’яті не йдуть слова Руденко: «Діти, пийте кип’ячену воду».
