Нарешті! Сталося! Верховна Рада, розписавшись у своїй неспроможності, указом Президента розпущена. Склалася феноменальна ситуація (подібної, здається, ще й не було в новітній історії України): майже всі політичні партії говорять, що не хочуть іти на вибори, що їх тягне туди президентська команда. Але й Президентові, мабуть, після виборів буде непереливки, бо навряд чи його команда здатна набрати шість-сім відсотків, і політичний пасьянс ВР залишиться приблизно таким же. Давно перезріло питання про закон, що депутатом ВР можна бути тільки раз. Майже на 100 відсотків правильно й те, що одразу ж після виборів народні обранці зроблять все можливе і неможливе, щоб нанести Президентові Ющенку остаточний удар, виголосивши йому імпічмент.
Народ-електорат, реально позбавлений можливості якимось чином зашкодити цьому некерованому процесу, з цікавістю спостерігає за тим, підпише чи не підпише Президент указ про розпуск ВР, виділять чи не виділять гроші на вибори. Сьогодні взагалі можна не ходити до театру: включай телевізор і дивись «українське мило» — серіал під умовною назвою «Перманентно-нескінченні вибори в Україні як вирішальний і необхідний чинник розвитку держави», або «Розвиток держави в умовах безперервних парламентських виборів». Соціологічні опитування теж дають результат — приблизно 70% громадян висловлюються проти виборів. Склалася цікава ситуація, коли «низи» і «верхи» одностайні у своєму небажанні.
Безумовно, мене і мільйони мені подібних громадян обурює політична ситуація в Україні. Можна по-різному оцінювати заяву прем’єра, яка немовби стоїть на сторожі «державного гаманця», але факт залишається фактом — нас дійсно знову хочуть ошукати на 417 мільйонів гривень (фактично це буде в декілька разів більше, бо наші народні обранці за наш із вами кошт люблять рекламувати себе коханих). Безконтрольність і безкарність у витрачанні ними державних коштів безмежна, адже дійсно ще ніколи ніхто не був притягнутий до відповідальності за марнотратство (на жаль, ми не Канада, де надзвичайно суворо обмежено фінансування виборів — не більше, ніж по 1200 канадських доларів з кожного члена партії, а не з бюджету!). І дійсно, якщо ніхто не хоче йти на вибори і кошти державним бюджетом для цього не передбачені, тож хай депутати самі профінансують їх, а далі грають у гру під назвою «вибори». Верховна Рада, яка вибрана народом для керування державою, не впоралася зі своїм завданням протягом терміну, визначеного Конституцією. Тож тепер хай сама і фінансує непотрібні нікому вибори. Впевнений, нашим «народним» це до снаги, бо понад 300 з них — офіційно зареєстровані мільйонери. І якщо фінансування провести подібним чином, у майбутньому це може стати суттєвим чинником, що сприятиме досягненню домовленостей та консенсусу з багатьох питань.
Та хто ж прийме такий закон, всупереч своїм інтересам? Питання риторичне. Чому б не погратися за державний кошт (наш із вами, шановні). Хоча досвід сусідньої братньої Польщі — перед очима. Там теж у відносинах між прем’єром і президентом інколи навіть «проскакують іскри від тертя» (як писав нещодавно «День»), але у владних мужів завжди вистачає здорового глузду, щоб зійтися на серйозну розмову. У вузькому колі домовляються, а на загал виносять вже готове рішення. Ніхто не виносить сміття з хати на очах очманілих від здивування європейців, як це робиться у нас, бо розуміють ступінь своєї відповідальності перед державою та народом. А в Україні політики сваряться — а пляма сорому лягає на весь народ, який через недолугу владу в світі сприймають все більш зневажливо. Як тут не згадати красномовну фотографію з Х фотовиставки газети «День», яка нещодавно відбулася в Українському домі — «Треба щось робити», де зображений такий собі козарлюга-дід з вилами-трійчаткою в руках?!.
Але якщо вибирати, то за якою системою? Останні дочасні вибори за пропорційною системою показали, що це хибний шлях. Наші партії не грунтуються на ідеологічних засадах, більшість — це утриманці грошових мішків, чиї представники потім лобіюватимуть інтереси утримувачів. Упевнений, що в Україні має бути відновлено мажоритарну систему (як у тій же Канаді). Тоді не буде закритих списків із цілим сонмом наближених, потрібних лише для обслуговування босів-небожителів.
Саме зараз настав час, коли необхідно прийняти закон про повернення до мажоритарної системи виборів (або врешті-решт до змішаної). Та як це зробити, коли ВР нелегітимна? Звичайно ж, за певного бажання можна вирішити і цю проблему: але ж то за бажання...
А скільки говорилося про електронний реєстр виборців? Його й досі немає — велика підозра, що й не буде. І хоч гарант запевняє, що попередні вибори за старими списками були демократичними (вірніше, визнані такими, що пройшли демократично), проте ми, прості громадяни, знаємо ступінь їхньої демократичності. Тож знову замаячіли перед нами неіснуючі квартири, будинки і навіть вулиці, мертві душі, відкріпні списки. Звичайно ж, за негласною домовленістю основних гравців на електоральному полі нинішній статус-кво (голосування за партійними списками та без електронного реєстру виборців) їх задовольняє(!), бо виправдовує злочинну бездіяльність (без перебільшення) основних політичних гравців. На словах всі за те, щоб в Україні нарешті був складений єдиний електронний реєстр виборців, а як до діла... завжди виникають якісь перешкоди — дійсні чи уявно-надумані.
Тож, шановні українці, невдовзі ми станемо свідками заключного акту українського політичного серіалу-мила. Можливо саме час нам, пересічним громадянам, показати цій владі, хто в домі хазяїн?!
