Свій кожен день ми починаємо з вітання. Найперше — із рідними, говорячи одне одному: «Доброго ранку!» А якщо ці слова ще й забарвлені щирою посмішкою, ніжним поцілунком і не менш теплими словами: «дорогенька матусю, бабусю» а чи «дорогий татусю, дідусю», то що може бути більш приємним для душі на самому початку дня?
Тому навіть не хочеться думати про те, що може бути інакше. Коли при першій зустрічі з рідними ви не дочекалися навіть вітального слова, не говорячи уже про посмішку чи поцілунок, на який хороший, бадьорий настрій можна сподіватися. Коли день почався не просто із мовчання близьких вам людей, а й, вибачте за порівняння, надутих, як у сича, облич, із байдужого погляду, а то й відвернутої убік голови при зустрічі в коридорах будинку чи квартири.
Ось після таких нібито звичних ранкових зустрічей у першому випадку — підвищується наш життєвий тонус, а у другому — з кожним днем збільшується в душах і серцях біль. Настає ота сама серцево-судинна недуга, що згодом призводить до серйозних захворювань. Бо то тільки так здається, що, проходячи мимо рідної людини і не сказавши при цьому жодного слова, ми не завдаємо одне одному шкоди. Завдаємо — душевної травми.
А тепер уявіть, що вранці у загальному коридорі багатоповерхового будинку вас зустрічають мовчанням сусіди, з якими ви бачитеся якщо не щодня, то часто. І так само мовчки ви їдете з ними у ліфті, а то й на крок чи два попереду або ззаду одним тротуаром йдете до метро чи іншого транспорту.
Чи подобається вам така німа сцена? Чисто по-людському? Я гадаю, що ні. Набагато приємніше, коли із самого ранку ви із сусідами обміняєтеся не лише вітаннями «Доброго ранку!», «Доброго здоров’я!» чи «Здрастуйте!», а й щирими компліментами, особливо на адресу жінок, чи іншими словами, що додадуть позитивних емоцій, так необхідних у наш час зростання людської агресії, відлюдькуватості. Це ж так просто — сказати одне одному кілька добрих слів чи посміхнутися. Тим більше — до тих, з ким доводиться поруч жити, зустрічатися не рік і не два. Адже саме з цього будується місток до знайомства, а далі — до близького спілкування і навіть до дружби. Це не той випадок, коли мовчання має ціну золота.
Але найбільше мене дивує і по-людськи обурює, коли у полоні такого мовчання постійно перебувають жителі сіл, селищ, невеликих містечок. Адже споконвіку в українських селах було традицією вітатися при зустрічі на вулиці. І не мало значення — людина знайома чи ні. Віталися усі. Слова «Доброго ранку!», «Добридень!», «Доброго здоров’я!», «Слава Ісусу Христу!» тощо були звичними для дітей і дорослих. Цього навчали батьки, про це говорили у школі, в церкві. Мовчання дітей при зустрічах із дорослими вважалося ознакою непристойної поведінки, знаком неповаги.
Ця традиція, на щастя, ще збереглася в багатьох селах. І передусім — у віддалених від великих міст. І навпаки — чим ближче до них розташовані населені пункти, тим більше німих сцен на вулицях. Останнім часом мені все більше доводиться жити в селі, що від Києва за 15 кілометрів. Тобто це, по суті, приміська зона, де проживає чимало людей, так би мовити, не з місцевим корінням — приїжджих. Але це теж переважно селяни з різних областей України і навіть Білорусі та Росії. На їхніх плечах і руках трималися колишні великі радгоспи, оскільки місцеві жителі здебільшого працювали у столиці. Те ж саме і зараз. Із тією різницею, що кількість людей, які мають своїм місцем роботи Київ, значно зросла, оскільки на селі роботи обмаль.
Це так, до слова. А щодо основної теми моїх розумів — картина невтішна. І стосується вона не лише дітей, а й дорослих. Невітання при зустрічах стало нормою. Вітаються лише ті, хто живе тут давно чи працює разом.Усі інші проходять мовчки. Причому основним вітанням є слово «Здрасце». Словосполучення «Добрий день!», «Доброго здоров’я!» чи «Доброго ранку!» практично вийшли із вжитку. Я запитував у місцевих жителів, чи так було завжди. Виявляється, ні, міграційні процеси зробили свою справу — споконвічні українські вітання, як і слова спілкування, взагалі розчинилися у суржику.
Можливо, декому здається, що то дрібниці — вітаємося ми чи ні, якими словами, щиро це чи ні. Але ж ми — люди, і основою нашого співжиття на одній землі під одним небом і сонцем є наші мораль, етика, культура спілкування і цінності поведінки. До них належать і слова вітання.
