Влада уникає випадковостей. Преса з випадковостей намагається вивести закономірність. Те, що і в Києві, і в Москві практично одночасно зайнялися дискусіями навколо засобів масової інформації, пояснюється легко: й Україна, і Росія готуються до президентських виборів.
Збіг обставин!? І в нас, і у них немає практично визнаного всіма конкуруючими силами лідера. І в Москві, і в Києві влада найсерйознішим чином зайнялася провінцією. Верхня й нижня палати російського парламенту згодні надати технічну й фінансову допомогу місцевим газетам, телебаченню й радіо. Наш прем’єр, відлучившись від боротьби з директорами, зустрічається з обласними редакторами, даючи пораду їм стати доброзичливо опозиційними. Плата за таку позицію — бюджетна підтримка...
Столицям властиво вірити у власну винятковість.
Але розвал Союзу практично звів до нуля ефективність роботи загальнонаціональних засобів масової інформації. Мільйонних тиражів уже давно немає. «Бойовики» на блакитному екрані місцевого телебачення успішно конкурують із центральними каналами, а «ді-джеї» якогось «Радіо Феді» розважають всі 24 години останнім репертуаром Нью-Йорка чи Лондона. Платити за «пласти» не треба — хто в нас дотримується авторських прав?
Ті, хто пережив цього року виборчу кампанію в Одесі, можуть прочитати курс лекцій на факультеті журналістики за темою: «Роль місцевих ЗМІ у період виборів. Посилене значення регіональних газет, радіо й телебачення».
Навіть видання з тиражем у чверть мільйона («Киевские Ведомости») було неспроможне конкурувати із маловідомим в Україні місцевим «Вісником регіону», який у цей час друкувався точно такою ж кількістю і розносився листоношами по квартирах! Зрозуміло, «костерили» одного (Гурвіца) й вихваляли іншого (Боделана)... А що «КВ»? «День? «Факты»? «Сегодня»? Що канал «1+1»?
Газети здавалися в «експедицію» («Не купують!»), а телеглядачі припадали до екранів своїх приймачів о 19.15 (це час Боделана) й о 22.00 (час Гурвіца)...
Запитання прагматика: то хто ж забезпечить «промивання» мозків із великим охопленням електорату? Видання, що виходять на всю країну, чи обласні й міські? Зрозуміло, перевага віддається останнім. До речі, на виборах 1994 року тогочасний претендент Леонід Кучма довів правильність цього висновку: його «мотання» країною при дефіциті уваги з боку столичної преси допомогло перемогти Леоніда Кравчука.
Взяти в руки провінційну пресу, підпорядкувати її владі куди легше, ніж боротися з київськими опозиціонерами. По-перше, несумірні витрати на утримання видання й купівлю журналістів (рівень життя у Києві й, наприклад, у Херсоні, погодьтеся, різко відрізняється), по-друге, куди легше натиснути на міського голову або губернатора, ніж на підприємця, котрий пішов до Верховної Ради.
І ще. Власники «мас-медіа» з пропискою на Інститутській або Банківській, як показала практика політичних скандалів, рідко конфліктують із офіційною владою. Постійна необхідність «вирішувати» питання в адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів, парламенті вимагає від них терпимості стосовно цих структур. Звісно, є винятки! Той же Михайло Бродський зі своїми «Киевскими Ведомостями». Але винятки, як відомо, підтверджують правила.
Словом, міністру інформації Зіновію Кулику можна спокійно дискутувати зі своїми столичними колегами. Найдосвідченіший організатор преси, він може дозволити собі деяке фрондерство. Зрештою, доля виборів його «боса» вирішується не в Києві. І, на жаль, не реорганізаціями УТ-1, які затіває новий президент НТКУ Микола Княжицький.
Підтвердження цього — слова Олександра Роднянського. Ось вони: «... наш рекламний бюджет жовтня становив 40% вересневого». А якщо він «раптово» знизиться до 5—10 відсотків? Чи стане Олександр Юхимович ставити «на кін» долю свого дітища заради власних політичних уподобань і вироблених особисто моральних принципів? Позитивна відповідь на це запитання спрацює явно не на користь генерального продюсера «1+1», бо ринок «мас-медіа» живе за тими ж законами, що й решта капіталомістких секторів економіки.
№219 14.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
