ЗУСТРІЧ ПЕРША
Про приїзд в область групи німецьких туристів — колишніх волинських колоністів — я дізнався з короткого повідомлення місцевого радіо. Як завжди, вони на тиждень поселилися в готелі «Україна». Так що розшукати Генріха Янотта було дуже просто.
Через декілька хвилин до мене у фойє вийшов ще досить моложавий мужчина. Він злегка накульгував на ліву ногу. Сіра оправа окулярів добре гармоніювала із легкою сивиною волосся і надавала обличчю зосередженості.
«Хто мене хоче бачити?» — повільно, з легким акцентом запитав українською.
«Ваш земляк», — пожартував я. І пояснив, що, як і він, є уродженцем села Доросині Рожищенського району. Від свого батька, його старшого брата, багато доброго чув про німецьких колоністів. У них українці вчилися господарського хисту. Жили дружно, допомагали особливо під час жнив один одному, запрошували на свята у гості. Німецькі сім’ї мешкали там з 1872 до січня 1940 року, коли їх «вивезли», себто переселили на історичну батьківщину. Але хочу, пояснив йому, дізнатися більше. Бо сільська рада вирішила запровадити Книгу пам’яті, куди занесуть і прізвища колоністів.
«Це дуже приємно чути, — потепліли очі в Янотта. І продовжив. — У Доросинах я знаю лише родину Романюків — Петра, Галину та її стареньку матір Ганну Ваколюк. До них завжди спішу, коли приїжджаємо щоліта на Волинь. Цього року це вже буде дев’ятий раз, як я гостював у них. На їхньому обійсті почуваюся як у дитинстві. Бо там стояла наша простора хата. Навколо неї ріс гарний садок, а в ньому, пригадую, до неба тягнулись височенні груші. Дуже рясно родили яблука, вишні. Здається, після того ніде й ніколи не куштував таких смачних фруктів...»
На якусь хвилю мій співрозмовник замовк. Щоб втамувати хвилювання, почав діставати з кишені куртки записну книжку. Розкрив її на сторінці, де була накреслена карта-схема.
«Це план розміщення колишніх садиб у німецькій колонії Нові Доросині, —пояснив. — До Першої світової війни тут мешкало 48 родин, а вже за Польщі, коли провели перепис 1921 року, залишилося двадцять три. Я наніс лише ті, які добре пам’ятаю. Бо як виїжджали тієї далекої зими, мені вже було 5 років. Ось навпроти нас через дорогу (а батька звали Альберт) жив мій дід Вільгельм, а з ним ще його два молодші сини — Генріх і Герман. По дорозі на Кияж мешкав Вільгельм Шульц. А через поле були будинки братів Едуарда і Альберта Шеске. Мені казав Петро Романюк, що з їх родини хтось відвідував село свого дитинства. Він тоді гостював у старожила Івана Хмільовського. А трохи далі за обійстям Шеске, — показав на карті-схемі, — жили Едуард Цахе і Фрідріх Ворнат...»
Доля порозкидала їх по всіх землях нинішньої ФРН. Старші вже померли, а діти контактують під час щорічних фестивалів волинських німців. Цікавляться у Янотта Україною, землею, де вони народилися. З рідних у нього залишилися сестра Ольга Бокранд (їй пішов уже 89-й рік) і старший брат Вільгельм. На далекі поїздки в Луцьк і Доросині не наважуються.
ЗУСТРІЧ ДРУГА
За роки незалежності України у селі свого дитинства Генріх Янотт вже побував двадцять разів. Під час нової зустрічі з ним дізнався деякі деталі з його біографії.
З п’ятнадцяти років Генріх став самостійною людиною, працював механіком, майстром на будовах у Німеччині, Франції і Бельгії. Там сталася з ним непоправна біда — злетів з 18-метрових риштувань. Ледве вижив. Але залишився інвалідом. Одружився, коли виповнилося тридцять сім. Тепер у нього заміжня донька та двоє онуків. Має гарний будинок, збудований власноруч, у містечку Росдорф, що поблизу Франкфурта-на-Майні. Отримує пристойну пенсію, що забезпечує спокійну старість. Але, напевне, всі ми (куди б нас не закинула доля) рано чи пізно тягнемося туди, де зробили перший слід босими ногами по росяних стежках. І кордони та відстані тут не є перешкодою.
За місяць до приїзду повідомив Генріха, що на цей раз у селі його чекають з особливим нетерпінням. Бо почали облаштовувати колишній цвинтар колоністів. Отож, він встиг побувати в музеї історії німців історичної Волині, де віднайшов повний список тих, хто проживав у довоєнних Доросинях і був тут похоронений. Виявилося, що там залишилися могили його прадіда Крістіана, дружини його брата Анни, молодшого брата Отто, інших одноплемінників.
Поховання німецьких колоністів у 60-х зруйнували. «Коли село стало готуватися до свого 550-річчя, серед багатьох заходів записали і встановлення пам’ятного знака на місці поховань німців, які мешкали тут», — уточнив тодішній сільський голова Доросинь Василь Сліпець. Депутати сільської ради на сесії прийняли рішення — виділити десять сотих землі на тому місці, де колись був цвинтар. Згодом за кошти місцевого сільгоспкооперативу виготовили і встановили декоративну металеву огорожу і замовили у майстерні сам пам’ятник. І ось в цей приїзд Генріха вдалося довести почату справу до кінця.
P.S. Через чотири роки після цієї події — у 2008-му Генріх на місці колишньої німецької колонії Нові Доросині купив старенький будиночок (там орієнтовно була оселя його родички) і зберігся ще колодязь. З допомогою голови культурного Товариства німців Волині «Відродження» Віктора Шуппе відремонтував їх і посадив нові фруктові дерева. Тепер, коли влітку навідувався у наш край, вже не жив у Луцьку в готелі, а мешкав у своєму домі. Планував приїхати сюди з дружиною і дочкою та сталося непоправне — отримав важку побутову травму. Своє обійстя в Доросинях заповів внукові — старшокласнику Лукасу. «Щоб він знав, каже, де народився його дід і звідки корені роду Яноттів».
