Наші козацькі літописці розповідають, що через кілька років після початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького поляки нарешті зрозуміли, що, втративши дружбу українців та ввергнувшись у багатолітнє криваве протистояння з колишніми братами, вони дуже швидко можуть загубити і свою Річ Посполиту, яка не в змозі витримати таку тривалу й виснажливу боротьбу. Тоді польський уряд відправив поважних послів до українського гетьмана з надією відновити давню дружбу. Старий гетьман уважно вислухав посланців, а замість відповіді розказав їм одну притчу, яку почув із вуст народу. Цю притчу наводить у своїй грунтовній праці «Богдан Хмельницький» наш великий історик Микола Костомаров. У літературній обробці її можна прочитати й на сторінках роману Павла Загребельного «Я, Богдан». Ось її текст:
«Давно, кажуть, жив селянин, дуже маєтний, усі заздрили йому. У нього в домі був вуж, що нікого не кусав. Хазяї усе давали йому молоко в діру, і він часто лазив поміж родиною. Одного разу дали маленькому хлопчакові, хазяйському синові, молока. Приліз і вуж і став хлебтати з горнятка, хлопець ударив його ложкою по голові, і вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько, і вуж устиг сховати в нору голову, а хвоста не встиг. Батько відтяв йому хвіст. Хлопець умер, а вуж зостався калікою і не виходив з нори. Незабаром хазяїн дуже збіднів, побіг до знахарів і став питати: «Скажіть мені, чого се давніше було в мене багато волів, корови щедро доїлися, кобили гарних лошат приводили, вівці пишну вовну мали, на пасіці роїлась бджола; бували й гості, і я мав чим помогти бідним. Усякого добра було доволі, та ось за скільки років усе розлізлося, і я став біднішим од усіх, хоч як роблю, а проте ніщо не йде мені на користь, що день — то гірше. Скажіть, чи не можна мені помогти?» Знахарі йому відповіли: «Поки ти гарно обходився зі своїм вужем, він брав на себе усі нещастя, що загрожували тобі, а тепер, коли пішло ворогування, всі біди впали на тебе. Коли хочеш знову щастя, погодься з вужем». Жінка понесла вужеві молока, але вуж молоко з’їв і втік. Тоді хазяїн став закликати його на дружбу. «Даремно ти заходишся, — відмовив вуж. — Як погляну я на свій хвіст, — одразу вертається пересердя, та і ти як згадаєш про сина, зараз закипить у тобі обурення. Через те досить дружби. Живи ти у своїм домі, як тобі любо, а я житиму у своїй норі».
Так тепер і з Путіним. «Досить дружби».
