Питання про адміністративно-територіальний устрій сучасної Української держави широко і серйозно не обговорювалося ні дев’ять років тому, на початку незалежності, ні пізніше, в ході конституційного процесу чи в плані адміністративної реформи. Окремі висловлювання на цю тему, скажімо, в середовищі УРП або КУНу не привертали увагу широкого загалу, а головне — не зацікавили авторитетних фахівців-істориків, теоретиків і практиків у галузі управління та соціального співжиття, соціо-етнопсихологів, наближену до влади частину українського політикуму. Тихцем, отже, з мовчазної згоди усіх було перенесено у нову Конституцію знайомий нам районно-обласний поділ, успадкований від комуно-імперської системи і, як висловлюються відважні, «зроблений чужинцями», вигідний і зручний для адміністрування з Центру та експлуатації підлеглих територій.
В контексті озвучуваної нині обласними керівниками та лідерами окремих парламентських партій ідеї «відродження регіонів» чи «нової регіональної політики» (зрозуміло ж, ліберальнішої з боку Києва, наприклад, стосовно податкових відрахувань) цікавою виглядає постановка питання про впровадження в Україні нової системи адміністративно-територіального поділу шляхом створення більш крупних, порівняно з областями, самоврядних територіальних одиниць. Власне, таку постановку питання зініціювала газета «День» у №138, зокрема дискусійною статтею Михайла Біскупського. Важлива і, смію сказати, перспективна тема, цікаві міркування автора знаходжу в ній...
Але я однозначно проти висунутої ним пропозиції: на основі трьох відомих грунтово-кліматичних зон України, за природно-географічним принципом, створити три Краї — Степу, Лісостепу і Полісся, кожен зі своїм Крайовим урядом та Крайовим парламентом, з ліквідацією областей і регіонів та заміною їх повітами і волостями. Не буду повторювати тут аргументи пана Біскупського на користь такого поділу (головний з них: краще буде використовуватись «великий ресурсний потенціал в усіх його проявах»), не можу повірити в реальність поданих автором візій прекрасного майбутнього цих країв-зон, натомість виникає ряд запитань. Наприклад, до Краю Полісся шановний візіонер відносить на Північному Сході Чернігівщину, на Заході — Львівщину, Івано-Франківщину та Закарпаття... Що спільного між цими двома, східним і західним, «полюсами»? Не торкаюся етнічного складу населення цих «повітів», їх історичного минулого, культурних, господарчо-побутових традицій, але з певністю скажу: землеволодіння і землекористування на Закарпатті і в нашому галицькому краї було і залишиться інакшим, ніж на тій же Чернігівщині.
Я за адміністративно-територіальне реформування нашої держави, знаю немало розумних і небайдужих людей, котрі вважають це потрібною справою. Та здійснити її найближчим часом не вдасться. Вироблення базованої на європейських зразках моделі адміністративно-територіального устрою затруднює велика національна, звичаєва, соціопсихологічна неоднорідність населення, його часом протилежні ідейно-духовні, цивілізаційні орієнтири. Не рахуватися з цим — не можна.
Заперечуючи модель устрою держави за принципом трьох Країв, відповідно до грунтово-кліматичних зон, і вважаючи його формально-механістичним, згадаю про існування інших, на мою думку, привабливіших і раціональніших моделей, в основу яких покладено історичні «землі». Наприклад, у квартальнику «Державність» №2, 1992 р., у статті аналітика І. Мельника про національний склад населення України є такий поділ (із заходу на схід): 1) Волинь (сучасні Волинська та Рівненська області); 2) Галичина (Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська); 3) Закарпаття; 4) Буковина; 5) Правобережжя (Житомирська, Вінницька, Хмельницька, Черкаська обл.); 6) Гетьманщина (Київська, Чернігівська, Полтавська обл. — історичний центр українського народу); 7) Слобожанщина (Харківська та Сумська обл.); 8) Донбас (Донецька та Луганська обл.); 9) Придніпров’я (Кіровоградська, Дніпропетровська, Запорізька обл.); 10) Чорномор’я (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл.); 11) Крим.
Цей варіант не є досконалим. Зокрема, можуть бути застереження щодо перспектив «самостійного» буття Закарпаття, Буковини. Однак така модель адміністративно-територіального устрою, що складалася б з 9—10 одиниць, може розглядатися не менш серйозно, ніж інші варіанти. Хай поки що у плані дискусійного обговорення проблеми.
Дмитро КАРП’ЯК,
м. Мостиська, Львівська обл.
