Звертаючись до теми Другої світової війни — теми, яка залишається вкрай болючою для українського народу ось уже протягом фактично 70-ти років, можна на перший погляд стверджувати, що вже все начебто сказано, все вивчено, все доведено. Але... ХХ століття до сьогодні нараховує чи не найбільше білих плям у дослідженні тих чи інших історичних подій. Не виняток й історія Другої світової війни, дослідники якої вже й у столітті ХХІ надають нам нові й нові факти — свідчення тих страхітливих подій.
Яскравою репрезентацією зазначеного став круглий стіл «Друга світова війна в національній пам’яті українського народу», що відбувся в Чернігівському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації.
«Почну з особистого...» — так розпочалося обговорення першої теми заходу «Офіційна пам’ять про Другу світову війну в Україні». Владислав Верстюк, заступник голови Українського інституту національної пам’яті, доктор історичних наук, професор саме зі вшанування пам’яті своїх рідних розпочав розмову про пам’ять офіційну. Адже вони перебувають між собою в тісному зв’язку. Офіційна пам’ять наголошує на вшануванні тих чи інших історичних подій, водночас, те, що закарбувалося в пам’яті народу, нації, зберігається там і передається від покоління до покоління й за відсутності державної підтримки.
Що ж до пам’яті про Другу світову війну, то в даному випадку національна пам’ять є надзвичайно стабільною — вона практично не залежить від того, яка політична сила приходить до влади. Адже українська земля як ніяка інша постраждала від фашистської навали. Тисячі знищених міст і сіл, 10 мільйонів жертв, підірвана економіка — все це лягло важким тягарем на душу й плечі українського народу. Війна стала страшним лихом. Вона не має права повторюватися на нашій землі в тій чи іншій формі, бо головна цінність — це життя. Але пам’ять про ту трагедію повинна жити вічно.
Позиція української влади щодо ставлення до Другої світової війни протягом останніх 20-ти років носила на собі відголосок радянського міфу про Велику Вітчизняну війну. Оскільки саме за війною Радянського Союзу з Німеччиною в національній пам’яті закріпилася назва «Велика Вітчизняна війна». Протягом кількох десятків років радянська влада закріплювала цю назву та свою версію перемоги.
Керівництво незалежної української держави вирішило не згортати цей міф, а використати його задля сприяння консолідації суспільства. Зокрема, термін «Велика Вітчизняна війна» закріпився у нормативних документах, а саме, в Законі України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років» від 20 травня 2000 року № 1684-ІІІ, Указах Президента України В. Януковича, Л. Кучми, наказах міністерств та ін. Саме з часів Л. Кучми бере свої витоки законодавче закріплення вшанування подій Другої світової війни в незалежній українській державі. Зокрема, від того часу визначені законодавчими актами День скорботи (22 червня), День партизанської слави (22 вересня).
Численними стали меседжі щодо війни В. Ющенка. Продовжив традицію вшанування подій «Великої Вітчизняної війни» В. Янукович, своїм указом вказавши «додаткові заходи щодо відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 років», та наголосивши на спадкоємності поколінь щодо відзначення тих трагічних подій. Сьогодні звучать дискусії щодо повернення зазначеного терміну й у підручники історії України.
Такі тенденції справляють значний вплив на формування офіційної пам’яті про Другу світову війну в Україні. Хоча цікавим у цьому плані є порівняння українських процесів із ситуацією країн-сусідів. Наприклад, в Росії перемога радянського народу в Другій світовій війні трактується як загальнонаціональне свято. Більшість же країн Центральної та Східної Європи поступово дистанціюються від традиції гіперболізації героїчних подій та війн ХХ століття. Водночас спостерігається тенденція комплексного аналізу Другої світової війни як величезної трагедії в історії людства. Нашу модель офіційної пам’яті про Другу світову війну можна назвати певною мірою еклектичною.
До того ж, на формування ставлення в українському суспільстві до подій Другої світової війни впливають як політизація, часом перебільшена цього питання, так і власне різниця в сприйнятті та переживанні безпосередніх учасників війни та їхніх нащадків, що з того чи іншого боку (радянської влади, УПА тощо) сприймали військові події.
Ще одна проблема в контексті збереження національної пам’яті про Другу світову війну — захист пам’яток, що засвідчують вшанування подій того часу. Зникнення пам’яток зумовлено як певними тенденціями в Західній Україні пов’язаними зі ставленням до подій радянської історії, так і загальним зникненням населених пунктів як таких, а отже занедбанням розташованих там пам’яток. За останні роки їх зникають тисячі (!). Особливо ця проблема актуальна для Чернігівської області. Додає турбот щодо збереження національної пам’яті й діяльність «чорних археологів», що паплюжать могили. Залишається проблемою перепоховання залишків.
Однією з ключових тем «круглого столу» стало також обговорення системи німецьких таборів для радянських військовополонених на території України (1941 — 1944 рр.). Владислав Берковський — директор Центрального державного архіву зарубіжної україніки, кандидат історичних наук, оцінюючи вітчизняну історіографію, зазначив, що основна маса досліджень — праці, які присвячені історії концентраційних таборів. Водночас, не існує в Україні роботи, яка б висвітлювала життя й трагічну долю військовополонених у цих таборах. Цим займаються колеги з Німеччини. Натомість свідчення людей, які перебували в полоні, є ще одним джерелом формування та збереження національної пам’яті.
Пам’яті про війну та окупацію в спогадах киян-остарбайтерів була присвячена доповідь іншого учасника «круглого столу» — наукового співробітника відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України Тетяни Пастушенко. Автор акцентувала увагу на особливостях спогадів про Другу світову війну киян, які були примусово вивезені на роботу до нацистської Німеччини. Свідчення цих людей про різні способи виживання в окупованому місті, в трудових таборах Райху, чи успішне пристосування до умов повоєнного Києва після повернення додому, свідчать про активну роль особистості в історичних подіях, про існування «збоїв» у відлагоджених системах примусу тоталітарних держав.
У масштабах Другої світової війни — трагедія кожної окремої людини, кожного села, містечка — є лише однією з тисяч подібних. Водночас, для тих, хто безпосередньо став її учасником — це трагедія велетенського масштабу, яка навічно закарбовується в пам’яті. Тож, аналізуючи національну пам’ять народу про Другу світову війну варто згадувати й жахливі події невеликих населених пунктів. В зазначеному контексті, на часі пролунала розповідь про трагедію знищення німецькими військами містечка Корюківки 1—3 березня 1943 року наукового співробітника Корюківського історичного музею Тетяни Макаренко. В 1943 р. в селі німці знищили близько 7 тис. людей. За масштабами ця трагедія перевищує аналогічну в Хатині, однак досі невідома широкому загалу. Збереженню пам’яті про події дуже допомогли свідчення, спомини тих не багатьох, хто вцілів після трагедії.
Свідчення очевидців, мемуари, щоденники є одним з потужних джерел у формуванні історичної пам’яті про Другу світову війну. Один із найвідоміших — щоденник Олександра Довженка. Його детальний аналіз теж пролунав під час «круглого столу» в Чернігові. Тамара Демченко, доцент Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка, кандидат історичних наук, процитувавши вислови митця щодо трагедії війни, «образу нещасної України», зазначила, що «Довженко ніколи не належав до діячів аплодисментних мистецтв. Його щоденник залишиться прикладом чесності митця». Тому він не міг з усією повнотою радіти Перемозі, знаходити лише позитиви в діях радянських командирів...
«Круглий стіл» залишив багато місця для роздумів. Він ще раз підтвердив, що напередодні 65-річчя Великої Перемоги питання збереження національної пам’яті про Другу світову війну та дослідження тих трагічних сторінок історії залишається актуальним. Адже до сьогодні існують почасти полярні позиції щодо подій Другої світової війни, позиції тих, хто брали участь у бойових діях, але воювали з боку тієї чи іншої сторони, тих, хто пережили окупацію. Кожна позиція і кожна свідомість унікальні. Формування національної пам’яті потребує комплексного вивчення та врахування кожної з них.
