Фізично Сталін давно помер. А політично він усе ще живий. Помер у березні 1953 го,перепохований у жовтні 1961 го, він як особистість неіснує більше, за Мавзолеєм нерухомо лежить його набальзамоване, яке призначалося не для землі, а для заскленого безсмертя, тіло...
Може, забути?
Але ні, ні, ні. Він був із тих, хто переживає свій прах. Весь він помер, ставши символом. І коли сьогодні чуєте голос: «Скільки можна мусувати це ім’я?», «набридло», «усі утомилися», дайте їм відповідь: про нього і про його епоху ще багато чого не сказано, і ця розповідь розтягнеться на, можливо, сотні років, розтягнеться назавжди, злившись із вічними міркуваннями на вічні теми про життя і смерть, про добро і зло, про праведну і неправедну велич — так, приміром, думаємо ми про особистість і епоху Петра I — батуринського ката. Тема про сталінізм розтягнеться назавжди таким чином, що думка про насильство, яке виправдовує себе «в ім’я вищих цілей», стане складовою частиною самосвідомості історії, трагічним досвідом людства, яке стало мудрішим.
Навіть якщо усе буде коли- небудь сказано про Сталіна — відшукано, оглянуто, вивчено, довго ще не буде вичерпаний сталінізм. Тому що сталінізм — це назавжди. Він, як стригучий лишай, знищував волю усюди і в усьому, де вона була або могла з’явитися, — у житті, економіці, літературі, в думках людей. А несвобода таємниче живуча в українському народові. Вона і зараз «розсипана» в незліченній кількості генів страху, вона живе й у вас, і в мені.
Добре, не будемо про це, залишимо страшну тему репресій. Сталінізм, якщо вдуматися, неприйнятний навіть у своїх позитивно-героїчних іпостасях. З висоти його доктрини не розрізнялася окрема людина. «Здраствуй, країна героїв, країна мрійників, країна вчених», — співало ХХ століття, відлучаючи від себе просто л-ю-д-и-н-у. Сталін — це геніальний виконроб казарменно-табірного комунізму. Але в будь-якій найглобальнішій доктрині звичайна людина повинна бути з нею порівняльна. Будь-яка людина повинна бути величиною, що кратна доктрині, як навіть у масштабі нескінченної природи помітна, самоцінна та їй кратна найменша і найскромніша людська особа. А що запропонувала казарма-табір? Дуже холодна, сягаюча головою за хмари, далека людському виміру, утилітарна й схоластична, вона оперує тільки мільйонами, ігноруючи окреме, індивідуальне, приватне, одиничне мале, породжуючи знеособлений, обезформлений, сплюснений колективізм паюсної ікри. Доктрина сталінізму рахувалася тільки з масштабом і щастям казарми-табору. Менше її не цікавило. Але ми знаємо: в ощасливлених масах більше всього нещасливих людей.
Але справа не тільки в непорівнянних масштабах. Люди, вірніше сказати, людський матеріал, що був функціонально потрібний цій доктрині, потрібен був для досягнення її цілей та ідеалів, цей людський матеріал виховувався, ліпився так, як виготовляються у порошковій металургії вироби, тобто ліпилися люди з передбаченими, заздалегідь заданими властивостями. Вони повинні були бути чесними перед державою, але не зобов’язані були бути порядними перед близькими, вони не повинні були боятися смерті (будучи при цьому життєрадісними), вони повинні були відчувати відразу до волі (підтвердивши слова персонажа з «Великого інквізитора» Достоєвського про те, що немає нічого людині важчого, ніж тягар волі, й того народ возвеличить, хто його від цього тягаря звільнить).
У всьому прямота і стислість — короткий курс з політграмоти, філософії, історії... Багатьох влаштовувала ця портативна доступна мудрість! Усі швидко, за скороченою програмою, включаючи і моральний кодекс, відкіля «для стислості» можна вилучити і презирство до доносів (згадайте, як нам у приклад ставили Павлика Морозова, який доніс на своїх рідних батьків), і милість до занепалого (до якої закликав поет, фарисейські шанований цією доктриною).
Я згадав один фільм, у якому показували, як на свята після війни в московському небі висів його гігантський портрет у перехресті прожекторів. Він запанував у небі, претендуючи на місце «вседержителя» створеної ним безбожної держави — усесильний, немилосердний, усюдисущий. «Антихрист несвободи» помер. І дехто із нас, що живуть от уже п’ятнадцятий рік у незалежній Україні, по краплі видавлює із себе його вірнопідданих...
