З полковником Андрієм Когутом ми познайомилися ще у 2010 році в Бродах, що на Львівщині, під час бойового залагодження, тільки сформованої, нової 13-ої ротації 56-го окремого вертолітного загону Збройних Сил України, яка готувалася для чергової заміни своїх побратимів на Африканському континенті. Льотчик-снайпер, 4500 годин провів у повітрі, воював у Афганістані, був командиром 56-го, 18-го, окремих вертолітних загонів ЗС України. Брав участь у кількох операціях під егідою ООН, що забезпечувало мир та безпеку в районах, охоплених конфліктами та війною на Африканському континенті. Учасник російсько-української війни на Сході країни. Має бойові виліти на усіх модифікаціях вертольотів. Нині, йому 60 років і він заступник начальника управління авіації ГУ НГУ де продовжує льотну роботу та навчає молодий льотний склад.
Мрія дитинства
Андрій Миколайович родом зі Львова, з родини військового льотчика, тож з дитинства мріяв бути таким, як батько. Після школи юнак відразу подав документи до Сизранського льотного училища, яке успішно закінчив у 1982 році.
На момент отримання першої офіцерської посади лейтенант Когут повністю опанував два типи вертольотів, мав 350 годин загального нальоту, з них 250 — як льотчик-оператор вертольоту Мі-24. Згадуючи свою офіцерську юність, полковник Андрій Когут наче переглядає кінострічку...
В небі Афганістану
Півтора року старший лейтенант Когут виконував, як прийнято було тоді казати, свій «інтернаціональний обов’язок» в Афганістані. Літав на Мі-24 льотчиком-оператором. Запитую, що вразило найбільше? «Смерть друзів, усвідомлення того, що ти не зміг їх уберегти, а найстрашніше — співчуття горю матерів, дружин і дітей, коли «чорний тюльпан» привезе на батьківщину цинкову труну», — відповідає Андрій Миколайович.
З того періоду служби на чужій землі пам’ятає чимало незабутніх епізодів... Спека, пилюка, пекуче дихання афганського вітру... Отримали оперативне завдання: дістатись визначеної точки — біля русла гірської річки. Саме там група «Каскад» у кількості 12 чоловік опинилась в оточенні душманів. Чотири вертольота, два десантно-транспортні Мі-8 та два бойові Мі-24 оин за одним злетіли у напрямку північніше Кандагару.
Гвинтокрил Андрія Когута, помітивши сигнальний дим і наших хлопців, почав знижуватись до 600 метрів. Раптом борт-технік старший лейтенант Сергій Сидорчук доповідав командиру корабля, що по лівому борту гвинтокрила свистять кулі стрілецької зброї. Це, як з’ясувалося, були кулі від ДШК. Аж раптом різко зник радіозв’язок, управляти вертольотом ставало дедалі складніше. Усі зрозуміли: «нас підбито». На борту «двадцять четвірки» Андрія Миколайовича перебував високий чин, начальник штабу того самого спецпідрозділу «Каскад». Сергій Сидорчук запропонував йому свій парашут. Але той відмовився... Екіпажу підбитого гвинтокрила Андрія Когута вдалося на граничній висоті все ж таки дотягнути до «своїх».
Після Афгану довелося послужити у різних куточках Радянського Союзу і за його кордонами. Спочатку — у Бродах, далі була Північна група військ, потім шість років у Бурятській Автономії — містечку Кяхта, що межувало з Монголією в 235-ти кілометрах до півдня від Улан-Уде. В Україну повернувся у вересні 92-го.
«Тринадцята» місія миру
У «гарячих точках» екваторіальної Африки (Ліберія, Кот-д’Івуар, ДР Конго) полковник Андрій Когут побував багато разів.
— Цікаво, що у червні 2010-го була тринадцята за рахунком ротація, — посміхається Андрій Миколайович. — Начебто число нещасливе. Однак ми люди не забобонні. Звісно, хвилювалися (особливо ті, хто вирушив до Африки вперше).
В умовах екваторіального клімату, коли спека змінюється проливними дощами й суховіями, після яких пісок довго скрегоче на зубах, європейцям служити дуже непросто. Навіть «загартована» техніка, буває, не витримує. Але люди, каже Андрій Миколайович, сильніші за техніку. А роль командира у будь-яких умовах важко переоцінити.
Мужність украінських миротворців пілотів-вертольотів загону в операціях ООН під командуванням Андрія Когута того часу продемонструвала приклад нового «сильного миротворчого контингенту ООН».
Російська збройна агресія проти України
Події останніх років змінили ставлення Андрія Когута до країни-сусідки, у якій проживало до війни багато ойого друзів…
2 травня 2014 року була збита перша пара вертольотів МІ-24, загинув екіпаж. Загиблі – колеги, офіцери, з якими Андрій Миколайович виконував бойові завдання під егідою Місії ООН. —Там було по-справжньому “гаряче”, вони вижили в Африці, але загинули від рук російських найманців бо для них війна за рідну землю – священна, говорить Андрій Миколайович. — Повторюсь, саме чужоземців, які прийшли в мою країну і вбили моїх друзів.
Висновок зрозумілий: почалася відверта, жорстока і безпринципна агресія сусідньої держави. — Я свідомо не називаю їх офіцерами, адже той, хто ховає розпізнавальні нашивки, свої погони, та підняв зброю на братній народ – не може бути офіцером. Дивлячись на їх обличчя з екрана телевізора, я припускаю, що колись ми проходили службу в одній – Радянській – армії. І як людина з досвідом стверджую: таких покидьків ганьбили в усі часи в офіцерському колективі.
Колись нас вчили, що війна за рідну землю – це мій священний обов’язок. Так є і цього разу. Ми на своїй землі, під своїм прапором і захищаємо суверенітет і кордони держави, яку визнав увесь світ.
У лютому 2019 року 5-ий Президент України своїм Указом нагородив полковника Андрія Когута орденом «За заслуги» III ступеня — за мужність та самовідданість, виявлені під час виконання військового обов’язку на сході країни.
P.S. Подяка усім хто служив і служить заради забезпечення миру. Здоров’я, успішного виконання бойових завдань і щасливого повернення до власних домівок.
Щоб ми завжди впізнавали один одного, частіше зустрічалися й згадували часи спільної служби і на жаль, поминали побратимів, які віддали своє життя заради життя інших.
