Україна борсається в болоті політичних чвар. Народ, як завжди, мудро й терпляче чекає, «куди крива виведе». Його все менше цікавлять, який сьогодні настрій у Віті та Юлі, якими черговими звинуваченнями, образами та відвертими помиями вони наразі обливають одне одного, хто кого зрадив де і скільки разів (!). Ця «Кайдашева сім’я» українського політикуму народу остогидла. Він жадає примітивного (!) благополуччя, миру та спокою. Недаремно ж набирає все більшої популярності в народі думка про «сильну руку» і що наразі Україні більше підходить президентська форма правління, а не цей «парламентський розкрай».
Всі хочуть жити заможніше, краще — і бажано якщо не вчора, то сьогодні точно. З огляду на сьогоднішній парламентський бедлам цим мріям, мабуть, не скоро вдасться здійснитися, бо «народні слуги» — чиї завгодно слуги, тільки явно не народні, інакше вони б так себе не поводили... а тут вже знову вибори. Можна з упевненістю сказати: наші мудрагелі-депутати зроблять все, щоб чергові вибори були без вибору. Тобто сподіватися на відкриті списки та змішану виборчу систему — це все одно, що чекати від моря погоди.
Пересічні українці бажають бути в ЄС і мати ті переваги, які надає членство в цій спільноті — перш за все це свобода переміщення Європою та європейський добробут. Авжеж, ці бажання можуть здійснитися вже за нинішнього покоління, але лише за умови, якщо наші політики як не «допомагатимуть» своїми сварками, то хоча б не заважатимуть. Проте з цим складніше, адже кожен парламентарій хоче «ощасливити» своїх громадян-виборців по-своєму (і йому, безумовно, здається, що саме він найкращий).
Як відомо, на цьому «святі життя» нас ніхто ніде не чекає, відомо також, що «відчиняють тим, хто стукає». Україна, на жаль, майже не стукає у двері Євросоюзу, точніше — стукає, але дуже тихо, кволо, нерішуче, несміливо, з виразом прохача на обличчі (а просити, погодьтеся, завжди принизливо). На Бухарестському саміті пообіцяли, що Україна буде в НАТО в неозорому майбутньому, — спасибі; в Брюсселі пообіцяли, що підпишуть договір про асоційоване членство у 2009 році (те, що ця європейська задумка — спеціально для України, не йде в рахунок) — іще одне; але вже велике спасибі за те, що згадали про нас, сірих. Наша влада наділена винятковими здібностями «профукувати» поточні політичні вигоди — моменти просування держави до Європи та демократії (згадаймо лише Майдан — з його суперпозитивним іміджем та зарядом енергії на майбутнє, коли за відповідної наполегливості влади ми вже були б у Євросоюзі; війна в Грузії — це був винятково зручний момент для вступу в «коло колективної безпеки»; слабке використання факту вступу до СОТ тощо). Мудрі люди говорять про Україну, мов про людину, якій «щось пороблено», тобто над нею немов тяжіє такий собі комплекс невдахи та прокляття. Тому й живемо в стані постійної внутрішньої війни. Недаремно ж говорять, що найбільший ворог України та українців — самі українці (звичайно ж, не без «допомоги доброзичливців», а їх теж вельми багато).
Європа зараз коливається між помірковано зручними відносинами з Росією (енергетично ж бо залежна), а це значить перемагає думка Росії про первинну агресію Грузії (а Росія лише «вимушена» була «відповідати», «захищаючи своїх громадян»), та засадними положеннями колективної безпеки у Європі. Відповідно, треба негайно надавати Україні ПДЧ, а Грузію одразу приймати в члени НАТО.
Наразі колективна безпека України безальтернативна (і з цим положенням погоджується, здається, більшість політиків). Треба також зазначити, що саме це найнеобхідніше сьогодні державі Україна і народові (найменше — політикам, для них це лише форма самоствердження і додаткового піару). Якщо це так, то непотрібно зв’язувати політичні чвари у ВР та нагальні потреби України в колективній безпеці (безумовно, набагато краще було б, аби «наверху» була злагода, але де ж її взяти, як її немає).
Потрібно вже зараз не просто несміло стукати, а грюкати у «європейські двері» і, можливо, навіть «бити ногами» (хоча це й здається безкультурним). Не розводити дебати про нашу європейськість, породжуючи лише непотрібні сумніви. Ми — суттєва частина Європи, і їй наразі необхідно не просто «подавати несмілі сигнали-меседжи», а вимагати ПДЧ для України, а для Грузії — членство в НАТО вже у грудні цього року. Безпека Європи сьогодні нерозривно пов’язана з Україною та Грузією. Наразі лише в такий спосіб можна дати зрозуміти Європі, що сьогодні «відсидітися в європейському окопі», сподіваючися, що незгоди пролетять мимо, не вдасться. Європа просто приречена йти на непопулярні заходи щодо Росії з її хворобливими імперськими амбіціями, на надання ПДЧ Україні та прийняття Грузії до НАТО, хоч би як на це реагувала Росія. Можна бути впевненим, що в Росії достатньо мислячих політиків, щоб не переходити «червону межу» конфлікту з Європою та Америкою. Наразі ж Європа своєю нерішучістю та неефективною політикою щодо Росії (після очевидної агресії проти Грузії) лише провокує її на подальшу експансію. Адже Росія вже «закусила вудила», «увійшла в раж та ухопила кураж», і наразі її може зупинити тільки рішуче колективне «Ні». Твердість України щодо євроінтеграції та підтримка її спрямувань Європою повинні дати Росії чітко зрозуміти: вороття до «нового Радянського Союзу» немає, Третьому Риму — не бути, сьогодні безкарність не проходить.
