Я ще раніше писала, що фотографії в «Дні» мене вражають. А зараз майже в кожній газеті на першій сторінці великим планом фотографії військових. Всі лиця одухотворені, світлі. А в «Дні» №129 за 17 липня ц. р. — двоє хлопчиків, тобто юнаків, але ж вони хлопчики! Серце зайшлося. І знову пригадалися слова Шевченка: «І без огня, і без ножа // Стратиги Божії воспрянуть // І тьми і тисячі поганих // Перед святими побіжать».
А таки побіжать. Такий закон Божий, хоча, може, по-науковому це трактується по-іншому, а я так розумію. Що правда переможе. Бо без правди закінчиться світ. Ще не час. Допоки є такі хлопчики, чоловіки, загалом, люди, є перспектива. Не хто інший надає її людству, а сам Творець. Я поглянула на цих діток на першій шпальті, і в мене одразу з’явились слова: Безвусі ангели у касках, // В бронежилетах і без них. // Навіть у найстрашніших казках // Такої не було війни // Як випала на вашу долю. // На ваші жили, вашу кров. // Бороните ви правду-волю. // Молитву шлю вам. І любов. (Безвусі воїни. 18 — 20 липня 2014 р.).
На сторінках «Дня» читаю матеріали Лосєва, Прилипка, Грабовського, Яковенка. Ну, розумнячі ж люди, думаю, чесні. Пишатися такими треба. Олександр Прилипко в статті «Несекретний арсенал України» так доречно згадав Карла фон Клаузевіца, який вважав морально-психологічний стан армії та суспільства головною запорукою перемоги. У мирному житті це теж запорука достойного життя суспільства, народу. Не погоджуюся з обкладинкою (колись казали — «палітурка») книжки «Пантеїзм» (сторінка 23, «День», №130 — 131). Зайве напруження від неї. Психологічного здоров’я не додає, це вже точно. Мали рацію американські журналісти і військові (знову ж таки, це в матеріалі Прилипка), коли вирішили не публікувати фотознімків та кінокадрів з понівеченими й мертвими співвітчизниками. До речі, я вважаю, що і з не співвітчизниками так треба робити.
Сергієві Грабовському дуже вдячна за розлогий, доступний аналіз кучмізму. Все це пережито нашим народом і кожною людиною окремо. За розвалене село Кучма повинен нести кару. Це не просто слова: «Село — колиска України». Розорена колиска, розорена держава. Хто дослідить ті часи, коли суцільна зневіра заволоділа народом, скільки людей дочасно завершили земний шлях, бо не могли жити в брехні, хабарництві, розпусті в прямому та переносному сенсі. Бо підкупи, брехня — це теж належить до розпусти. Пригадую, скільки людей зі своєю бідою шукали справедливості, і я в тому числі. Стоїмо ми біля Генпрокуратури, потім сідаємо, бо ноги не витримують, а до центрального входу проходять з величезними букетами чи то прокурори, чи їхні шанувальники і з такою зневагою цідять крізь зуби, навіть не глянувши на нас: «Это маленькие люди». І з кожним роком тільки стає дедалі гірше. Нам, тим, що стояли зі своїм горем біля МВС, МЗС, прокуратурами, прийшли на зміну інші українці зі своїми бідами. Бодай згадати Кучму, як він, усадивши біля себе онука, вітав народ України, здається, 2001 року. А скільки сиріт з’явилося за його правління, яких за справедливого ладу не мало би бути! Скільки страждань та кривди зазнали діти, матері від того. І продовжують зазнавати далі. Це все ляже на його рід. За одну лише Лесю Гонгадзе, а вона — ой, як непоодинока. Зате тепер деякі телеканали носяться з ним, як з писаною торбою, вихваляючи його мудрість. Знайшли миротворця!
Дуже прикро все це. Але знаю — в нашого народу тяжка, але свята дорога. Сказала ж В. Новодворська: «Украину берегите. Это надежда человечества». Я ці її слова теж написала на плакаті та прикріпила на постамент героям Небесної Сотні.
