Вашу прекрасну газету читаю з 2000 року, а написати вирішив лише зараз. Наболіло. Хочу поділитися пережитим і висловити деякі думки, які, впевнений, не всім сподобаються. Не впевнений, що моя сповідь сподобається і вам, але ж відомо, що у важку годину людина звертається до друга і порадника, а газету «День» я вважаю своїм другом.
Нам давно втокмачують представники певних кіл і політичних сил: давайте спочатку піднімемо економіку, нагодуємо людей, а вже потім, коли з’являться гроші, візьмемося за культурне і духовне відродження. Проте як підняти економіку за умов, коли для значної частини громадян Україна (як сутність) — це щось незрозуміле, якщо не чуже? Наслідком цього є відсутність єдиного стратегічного курсу (як внутрішнього, так і зовнішнього), а в результаті левова частка суспільної енергії (згадаймо будь-які вибори, навіть місцеві) витрачається на боротьбу саме за цей курс. Політичні сили, репрезентанти мешканців певної частини України, прийшовши до влади, не наважуються впроваджувати радикальні реформи, що містять у собі невідворотність непопулярних заходів, бо розуміють, що це призведе до невдоволення населення, втрати влади після чергових (а, швидше за все, — позачергових) виборів і найголовніше — втрати СТРАТЕГІЧНОГО КУРСУ! Це один аспект проблеми. Існує й другий.
Для того, щоб зрушити з мертвої точки процес економічного оновлення, потрібно мати та проводити власну економічну політику, що базується на національній економічній стратегії. А здійснити це спроможна лише українська патріотична влада, якій дасть мандат лише народ-патріот, народ, свідомий як свого героїчного й трагічного минулого, так і відповідальності за неповторення помилок у майбутньому. Візьмімо окремо проблеми проведення серйозних і болючих у соціально-економічному плані реформ, а точніше проблеми політичної волі щодо їхнього впровадження. Абстрагуємося від небажання проводити такі реформи з боку олігархічно-фінансових груп. Це об’єктивно політично невигідно. Уявімо, що в «надрах» нинішньої влади раптом знайшлася така собі «група Бальцеровича», готова звалити на свої плечі всю реформаторську рутину і прийняти на себе весь наступний невдячний електоральний негатив. Заради розв’язання майбутніх соціально-економічних проблем. Велично і благородно, але... політично програшно. Тому що плоди цієї жертовності дістануться стратегічним опонентам. Тому що політичного фіаско зазнає не лише такий технічний уряд, але й та політична сила, що стоїть за ним, тобто, в першу чергу, Партія регіонів. І ця обставина є запорукою того, що жодних радикальних системних перетворень нова влада не робитиме.
Тобто якісне економічне піднесення неможливе без консолідації основних політичних сил, їхня ж консолідація неможлива без консолідації переважної більшості українського суспільства. Останнє можливе виключно на ідейних і духовних засадах. Підтвердженням неможливості цивілізованого розвитку за відсутності суспільної й політичної консолідації, у тому числі й у царині економіки, є наша новітня історія. Прийшовши у парламент від різних частин країни, з протилежними стратегічними установками, «слуги народу» упродовж вісімнадцяти років тягають одне одного за краватки, відстоюючи в основному свої корпоративні та особисті інтереси. Це створило сприятливу атмосферу для зародження і подальшого бурхливого розвитку компрадорського капіталу, коли бізнес, особливо великий, замість того, щоб виконувати свою соціальну — притаманну національному капіталу місію (створення робочих місць, наповнення бюджету, меценатство, створення благодійних фондів тощо), казково збагачується як за рахунок національних інтересів загалом, так і за рахунок бюджетних коштів зокрема. Далеко ходити не треба: згадаймо Тендерну палату, або стійку байдужість держави до розвитку власної енергетичної бази, оскільки це загрожує певним олігархічним колам втратою прибутків від транзиту. Сільськогосподарське виробництво занедбано з тієї само причини, з другого боку, це пов’язано також із сподіваннями олігархічних бізнесових кіл отримати у майбутньому землю за символічну плату.
Але для суспільної консолідації необхідні певні передумови, без яких неможливе заповнення прогалини в історичному процесі, що має назву «наступність поколінь». Ці передумови зобов’язана створити держава. Зрозуміло, за наявності відповідних політичних умов. Оскільки сприятливі ситуації для цього в минулому використані не були, потрібно боротися за створення такої в майбутньому. Отже, українська держава має опікуватися політикою українського культурного націоналізму, тобто піти європейським шляхом. Це означає, що українцем є виключно носій української сутності, тобто національних цінностей — української мови, звичаїв, традицій тощо, незалежно від кольору шкіри, розрізу очей, релігійної орієнтації і далі за текстом. Ця обставина не має заперечувати можливості реалізації природних потреб щодо своїх культурних звичаїв з боку представників тих груп громадян, що не є етнічними українцями. Для цього має бути створено належні умови з фінансовим забезпеченням. Але для реалізації поставленого (треба визнати, дуже складного та делікатного) завдання держава, хоч і не повинна перегинати палицю, проте має подати суспільству чіткий і однозначний сигнал: справжнього успіху в житті (в освіті, на державній службі тощо) можна досягти лише за умови досконалого володіння державною (читай українською) мовою. Втім, сигнал цей має полягати не у виголошенні патріотичних тез зі святкових трибун, а в повсякденному дотриманні конституційних норм і законодавства у реальному житті, у мовній сфері серед іншого. Громадян треба поставити перед вибором, спонукаючи їх до відповідальних рішень. Уявімо собі молоду російськомовну сім’ю, що має малолітніх дітей. Факт, що сусідський хлопець, випускник-відмінник, не вступив до ВНЗ лише через те, що мав проблеми з українською мовою, змусить батьків замислитися над тим, як і на що орієнтувати власних дітей. Слід зауважити, що процес дерусифікації не буде безболісним, як не був таким і процес русифікації, але він, на відміну від попереднього, матиме моральне підѓрунтя. Українські школи і дитсадочки слід зробити українськими де-факто. Без додаткового фінансування тут не обійтися, але треба менше красти — тоді й коштів вистачить.
Отже, знову вперлися в проблему чиновника-патріота. Потрібно змусити певні професійні групи, що справляють значний вплив на суспільство, особливо на молодь, — спортсменів, співаків тощо, працювати на національну ідею. Маю конкретну пропозицію щодо спортсменів. Необхідно, на мій погляд, законодавчо заборонити спортивним федераціям залучати до збірних команд спортсменів, що не володіють українською мовою. Зрозуміло, який скажений опір це може викликати з боку наших стратегічних опонентів і несвідомого обивателя. Їхній козирний аргумент: вони (спортсмени) хоч і російськомовні, але прославляють Україну у світі, а відтак приносять більше користі, ніж балакуни-націоналісти. Головне — результат. «Результат» дійсно є: малоросійська (читай російська) ідентичність має чудове живильне джерело, а в українській державі його мала б мати ідентичність українська.
Необхідно припинити практику, коли ті, хто спрямовує свою волю, сили і знання на розбудову державності (ідентичності), і ті, хто діє всупереч цьому, руйнуючи, мають однакові права (в останніх, на мій погляд, цих прав навіть більше). Держава зобов’язана нарешті припинити демонстративно-легальну антидержавну діяльність п’ятої колони. Не завадило б якимось чином поставити перед непростим відповідальним вибором наших олігархів: або вони разом із своїми регіонами (читай із своїм бізнесом) відходять від України і, таким чином, неодмінно потрапляють під жорсткий вплив КДБістської Росії з усіма наслідками, що з цього випливають, або сприяють поступовому — але реальному, а не декларативному, переходу цих регіонів на український шлях розвитку. Що тут маю на увазі? Зважаючи на сьогоднішній внутрішній та геополітичний розклад, не можна виключати розвитку подій, за якого українська культура і мова буде прискореними темпами витіснятися на маргінес державного й суспільного функціонування. За такого перебігу подій ми опиняємося перед альтернативою — або дозволити поглинути себе і остаточно розпрощатися зі своїм майбутнім, або піднятися практично всім свідомим українством на власний захист, в результаті чого Україна може постати перед можливим політичним розколом. Розв’язання проблеми у такий спосіб можна назвати «ефектом ящірки». Як відомо, в момент небезпеки ця істота залишає хвіст, але зберігає життя. Розумію, на такі думки у нас негласне табу, але дуже не хотілося б, щоб ми уподібнювалися до страуса, заколисуючи себе швидше бажаною, ніж дійсною констатацією, що Схід і Захід — єдині, що це взагалі два крила одного птаха, без яких він не полетить. За «допомогою» «східного крила» ми летимо вже вісімнадцять років, але не прилетіли ні до цивілізованого бізнесу, ні до справедливого судочинства, ні до НАТО, внаслідок чого опинилися у ролі кролика у клітці з удавом. А найголовнішим консолідуючим чинником південно-східного електорату, на мою думку, є саме непримиренна антиукраїнська позиція. Саме сподівання, що нарешті буде поставлено надійний бар’єр проникненню на свої терени чужого їм українського способу мислення, розуміння як минулого, так і майбутньої перспективи, спонукало виборців цих регіонів віддати свої голоси за Партію регіонів в особі В. Януковича. Звичне посилання на інформаційну ізольованість тамтешнього населення у добу електронно-інформаційних засобів комунікації не витримує серйозної критики. Варто лише увійти в інтернет — і тебе з головою накриває оскаженіла українофобська похабщина, серед іншого й ненормативна. А відносна терпимість до українського в Україні з боку малоросів якраз і є наслідком необов’язкового дотримання конституційних і законодавчих вимог. Варто лише застосувати ці приписи, скажімо, в освіті чи в структурах державної служби — і ми станемо свідками масових звинувачень у расизмі, нацизмі, бандерівщині та інших тяжких гріхах. Бо ж треба докладати певних зусиль, щоб щось змінити в собі...
Інформаційна політика має служити виключно національним інтересам. У ситуації, що склалася, необхідно створити бодай два-три телевізійні канали, наситити їхні програми якісною українською й закордонною (з якісним українським перекладом) продукцією культурологічного, історичного, мистецького плану, документалістикою. Треба нарешті почати знімати українські серіали як на героїчну тематику (XVII—XVIII ст., діяльність ОУН-УПА), так і на злободенність насущну. На залучені на пільгових умовах спонсорські кошти. Для цього потрібна лише політична воля. Необхідно нарешті зламати оцей згубний так званий принцип об’єктивізму в журналістиці, згідно з яким якщо є той, хто п’є за здоров’я, обов’язково має бути й той, хто п’є за упокій. Принаймні в українському його розумінні. Він може слугувати умовою для знаходження якихось оптимальних рішень у Франції, США, Польщі тощо, де суспільства консолідовані, рівень патріотизму зашкалює, але механічно переносити його на наш недозрілий ѓрунт, де питання стоїть в іншій площині — бути чи не бути, є чистої води інфантилізмом.
Бо виходить так, як з нашими націонал-демократами. Штучно копіюючи Захід, вони з самого початку нашої декларативної державності почали дрібнитися на кишенькові партії, мотивуючи це смішними, штучними і дріб’язковими відмінностями у своїх програмах і стверджуючи, що цей процес невідворотний у демократичній країні. А на моє глибоке переконання, найбільша провина за те, що відбувалося протягом усього новітнього періоду нашої державності, лягає саме на націонал-демократичні сили. Саме вони замість того, щоб зосередитися на утриманні під своїм ідеологічним впливом того здорового національно свідомого ядра суспільства, що прокинулося від летаргічного сну на межі 1980—1990-х рр. XX століття, а також працювати на долучення до нього все більших і більших нових груп прихильників, немилосердно шматували цей стратегічний для України електоральний ресурс. Адже будь-кому із здоровим глуздом зрозуміло, що небезпечно грати в демократію, якщо маєш опонента, на антиукраїнську діяльність якого працює компрадорський капітал вітчизняних олігархів, 90% інформаційного простору України, інформаційна політика сусідньої зовсім не дружньої держави, понівечена національна свідомість, якщо не цілковита її відсутність, чи не в половини громадян України, якщо не досягнуто стратегічну мету, яка тотожна досягненню «точки неповернення». Такою «точкою неповернення» могло б стати набуття повноправного членства в НАТО — але не склалося також, в основному «завдяки» націонал-демократам, які через свою гризню за портфелі й хворобливу амбіційність так і не знайшли спільної мови, продемонструвавши, що корпоративно-особисті інтереси для них вищі за національні. Навіть після «помаранчевих» подій, коли вотум довіри з боку виборців був надзвичайно високий. Тоді у них був непоганий шанс законодавчо забезпечити умови щодо обов’язкового дотримання норми Конституції України стосовно державної мови, де б містилися й санкції та покарання за порушення цієї норми. З’явилася сприятлива ситуація для перегляду норм Європейської хартії регіональних та міноритарних мов, лукаво інтерпретованих кумівською владою на догоду Росії. А тепер нова влада збирається впроваджувати таку хартію в дію — відомо в який спосіб. Гра вестиметься винятково в одні ворота — українські. Пам’ятаю найперше, що вразило особисто мене після створення коаліційного уряду 2005 року. Всі люди Тимошенко (не ідеалізую Ю.В., констатую як факт), які отримали посади у виконавчих структурах, здали депутатські мандати. В той самий час практично всі члени виконавчої влади від націонал-демократичної частини залишилися на двох стільцях. І це була перша краплина «дьогтю-розчарування» у кришталеву душу Майдану. А як несамовито критикували попередню владу, зокрема й за це! В результаті розчарування українців через втрачені надії на оновлення влади було таким гірким, що вже не сприймалися заклики з боку цих сил щодо підтримки дійсно нагальних для України рішень, зокрема й щодо вступу до НАТО. Проблема президента В. Ющенка аналогічна: спочатку своїми незрозумілими і дуже дивними з позиції здорового глузду і погляду на перспективу рішеннями (не хочу конкретизувати, і так всі пам’ятають) налаштував проти себе величезну масу вчорашніх прихильників, які потім відмовлялися сприймати доволі необхідні для України акції та ініціативи як безпекового, так і націєтворчого характеру. Лише тому, що виголошував їх В. Ющенко.
Ще раз зауважимо: для того, щоб розпочати спочатку важку націєтворчу роботу, потрібно кардинальним чином змінити політичну ситуацію. Мало просто прийти до влади, для цього багато розуму не треба: прийшли ж «регіонали», не доклавши якихось відчутних зусиль. Повернутися до влади необхідно на ѓрунті масової підтримки патріотичного виборця, в якого превалюватимуть не «ковбасні», а державотворчі очікування україноцентричного характеру. Такого виборця необхідно реанімувати, вселивши надію і віру як у себе, так і в Україну та її майбутнє.
Не можу не зачепити ще один дуже важливий, як на мене, аспект — проблему демократії. Демократія не має бути самоціллю, вона є засобом для досягнення поставленої мети. Спущений на самоплин, без застосування стримувальних конституційних і законодавчих норм, процес суспільного розвитку непомітно для багатьох може остаточно звернути з українського шляху, а нас потім утішатимуть тим, що такий вже об’єктивний результат демократичного розвитку. Якщо так піде далі, то цілком можна припустити, що через кілька десятиліть в державі Україна таки сформується нормальна європейська демократична система з дотриманням прав людини за допомогою цивілізованого судочинства, з цивілізованими правилами ведення бізнесу, із соціальною захищеністю громадян, одним словом, система з верховенством права. Але вже без українського наповнення.
Отже, найактуальнішим, на мій погляд, на сьогодні завданням для дійсно патріотичних політичних сил та національної інтелігенції України є припинення теревенів на кшталт «халва, халва» про єдність обох берегів Дніпра, зосередження всіх зусиль на відновленні здорового електорального ядра, зшивання, зліплення докупи дезорієнтованих розчаруванням і зневірою фрагментів свідомого українства. А вони дійсно є по обидва боки Дніпра, інша справа, що десь їх більше, а десь менше. Це ядро має стати тим підмурівком, на якому можна буде формувати єдину націю. Саме наявність стійких духовних засад у значної частини суспільства (не обов’язково більшості) може в майбутньому запобігти спробам укладення такого собі лукавого «суспільного договору» — ми підвищуємо стандарти життя, а ви погоджуєтеся на певні поступки в гуманітарній сфері. Чомусь майже впевнений, що одним із векторів у «комплексі засобів» нинішньої влади, покликаних «об’єднати Україну», буде й такий. У цьому контексті насмілюся порівняти націоналізм з імунною системою людського організму. Націоналізм — це своєрідна імунна система етнокультурного організму, спроможна протистояти зовнішній культурній, і не лише культурній, експансії.
P.S.
Поки писав свого листа, надійшло п’ятничне число «Дня», де, з-поміж інших чудових матеріалів, я з великим задоволенням прочитав статтю свого земляка О. Нича про майстриню-вишивальницю з с. Бритавка. І хоча за своє життя я бував у Бритавці не часто, всього раз чи два, все одно Чечельниччину вважаю своєю малою батьківщиною. Зразу піднявся настрій, потепліло на серці, а деякі висловлені у листі думки вже здаються занадто радикальними, навіть агресивними.
А згадка автора про Володимира Іконнікова перенесла мене у далеку юність. 1971 рік. П’ятий гуртожиток УСГА (нині Національний аграрний університет) по вулиці Ломоносова, якраз навпроти ВДНГ. Наші кімнати на першому поверсі поряд, через стіну. Київський інститут культури, в якому навчався Володя, орендував у нашому гуртожитку дві чи три кімнати для своїх студентів. Одного разу, коли я був сам у кімнаті, зайшов молодик років 25—27-ми щось запитати чи попросити. І вже після хвилинної розмови з’ясувалося, що ми з одного району. «Ти з якого села?» — запитав він. «Із Стратіївки. А ти?» — «З Бритавки». Так почалося наше досить близьке, хоч і нетривале знайомство. Він розповів, що до навчання у Києві працював завідувачем Чечельницького районного будинку культури. Володя вже тоді писав оповідання, які друкувалися у районній і обласній газетах, пізніше, вже у Києві, пробував себе навіть у драматургії. Він намагався відкрити переді мною віконце у літературний світ, розповідав про невідомого у той час широкому загалу Віталія Коротича, з яким був знайомий особисто, про його проблеми з владою, з гордістю показував збірку віршів В. Коротича з дарчим написом. Пам’ять зберегла, на жаль, небагато. Востаннє ми бачилися приблизно наприкінці весни 1973 року, він сказав, що отримав направлення до Тульчинського училища культури, що на Вінниччині. І ось я дізнаюся, що В. Іконніков став відомим перекладачем. Навіть соромно якось, що не знав про це раніше. Дуже радий, що Володя не загубився на викладацькій (безперечно важливій) роботі, а знайшов-таки себе на літературній ниві, оскільки з молодих років жив і дихав літературою.
Ще раз щиро дякую вам, Ларисо Олексіївно, і вашій газеті за те, що спілкування з нею запобігає розчиненню в огидному ѓламурі, накопиченню негативу безнадії, розпачу, дає впевненість, що ти не сам, а нас все-таки багато, і серед нас є багато таких берегинь нашої духовної субстанції, як скромна мешканка Бритавки справжня українка Олена Федорівна Ряба.
