Однозначно відповісти на поставлене запитання неможливо. За минулі десять років ми водночас у чомусь стали більш залежні, а у чомусь — менше, як у плані міждержавних відносин, так і суспільно-особистісних.
До 1991 року Україна, як і всі колишні республіки СРСР, перебувала у повній залежності від всевидящого й всеохоплювального ока Москви, точніше, від керівних органів КПРС, котрі там улаштувалися. З отриманням незалежності, ми звільнилися від «братських пут» Кремля й отримали можливість вільно співробітничати з усіма державами світової спільноти, будучи при цьому самостійним суб’єктом міжнародних відносин.
І вже при цих нових відносинах у нас з’явилася нова залежність. Але це не та залежність, котра гальмує наш розвиток. Вона, навпаки, спонукає нас до економічних та суспільно-політичних перетворень. Вона, звичайно ж, має більше виражений економічний, ніж політичний характер. І це нормально. Тепер проблема полягає лише у тому, щоб грамотно й вигідно для себе будувати відносини з іншими державами. Для цього потрібні здібні та гідні державні мужі, яких сьогодні, на превеликий жаль, ще мало.
Що стосується відносин громадянина та держави, то тут трансформації ще складніші. Раніше ми були поневолені ідеологічно, але був якийсь гарантований мінімум соціальних прав і захисту для всього населення. Система, котра існувала, хоч і була хибна за своєю суттю, забезпечувала громадянам, нехай невисокий рівень життя, але він все ж дозволяв відчувати себе громадянином держави, що існувала тоді. Обдуреним, звичайно, але — громадянином.
У сьогоднішній державі ми стали набагато вільнішi: морально, духовно, психологічно і т.п. Однак, економічний спад перекреслив ті переваги, котрі міг би отримати вільний громадянин вільної держави. У результаті, наша залежність від держави нинi набагато більше, ніж 10 років тому.
